Читати книгу - "Невдячна іграшка"

– Це все, що ви купили? – Стас киває головою в напрямку коридору. 

– Так, – кажу, видихаючи з полегшенням, хоч прекрасно розумію, що це не останнє питання стосовно мого оновлення гардероба. – Як на мене, для початку достатньо. Я купила все необхідне, навіть з запасом. А далі подивимось по ситуації. Це ж не проблема. Якщо мені чогось не вистачатиме, то завжди можна буде повторити подібного роду екскурсію бутиками. 

– Не сумніваюся. Просто тобі поки що не рекомендується маячити в людних місцях. Зараз період розпродажів, і ти запросто можеш зустріти свою «милу тітоньку» чи Вальдемара або ж когось з їх оточення, які з легкістю поділяться з ними цією інформацією. Навіщо наражатися на небезпеку? – Стас говорить, переконливо сиплячи аргументами, хоч я і без того розумію, що він має рацію.

Несподівано у Станіслава пілікає телефон. Чоловік  кидає погляд на екран, незадоволено хмуриться, роздратовано пирхає:

– Я зараз… Перепрошую, у мене важлива розмова.

Він встає та виходить, з чого я розумію, що йому явно неприємний цей дзвінок.

Ми з Віталіком лиш переглядаємося, не проронивши жодного слова з цього приводу. Однак кожен розуміє: щось не так! Але, чи має це прив’язку до моєї справи, чи щось інше зі звичайних буднів Станіслава Маєвського, я не знаю, а Віталік, який знає про мого адвоката набагато більше й можливо здогадується, що це, вперто мовчить. Я ж не наважуюся запитати. Не моя це справа.

А тим часом ми з Віталієм будуємо та узгоджуємо наші плани на найближчий тиждень. Віталік запрошує мене на вихідні до себе на дачу, за місто, розвіятись і посмажити шашлики. Буде святкування виходу у світ монографії його батька у вузькому сімейному колі. Я вирішую, що можливо це не зовсім зручно, я стороння людина, а подія особлива. Проте мій друг заявляє, що відмова не приймається. Тим більше, що про моє існування він вже поставив до відома батьків.

Нарешті з'являється Стас:

– Мені треба відлучитися на деякий час, нагальна справа, але ввечері я ще заїду. Валю, нам треба буде обговорити деякі нюанси твоєї справи.

–  Добре, як скажеш, жодних проблем, – спостерігаю, як Станіслав на ходу відкочуючи рукави сорочки, прямує до столу, з наміром прибрати за собою. Ото педант. Навіть поспішаючи, він пам'ятає про  такі нюанси.

– Стасе, облиш. Я приберу, – піднімаюся йому назустріч. Але він, не зупиняючись, таки прибирає свій посуд у мийку. Мені так хочеться торкнутися його, ну хоча б поправити комір сорочки, але вона лежить ідеально, не вийде… Станіслав на прощання ручкається з Віталіком, кидаючи:

– Пам'ятай, ми з тобою тепер відповідальні за цю дівчинку, тому не маємо права на помилку.  

– Я знаю, – каже мій каратист. Боротьба поглядами між ними триває ще деякий час. 

– До зустрічі, я поїхав, – каже Стас і направляється в передпокій. Мені так хочеться його провести. Вирішую, що це абсолютно нормально виглядатиме зі сторони та прямую за Станіславом. Він швиденько одягає піджак, бере  свій діловий чорний портфель, ключі від авто, завмирає, помітивши мене поруч. Посмішка на його обличчі привітна й строга. Майже не дихаю в очікуванні, що буде далі. Стас робить крок назустріч мені, пригортає до себе, турботливо цілує у скроню й шепоче на вухо: 

– Будь чемною дівчинкою, будь ласка! Не роби дурниць. Пам'ятай, бувають нюанси, які виправити не можна, а про твій вибрик сьогодні ми поговоримо після мого повернення ввечері.

Несміливо підіймаю повіки й ловлю його ніжний, розчарований погляд. Ох, Стасе! Їдь вже нарешті, не трави душу. І я таки поправляю лацкан його піджака, хоч на ньому все лежить ідеально…

– Буду, обіцяю! Я не розчарую тебе, – а сама розумію, що це має бути взаємно. По-іншому не працює. Не знаю, звідки я це знаю, але саме так відчуваю. Станіслав іде. Помах рук. Зачиняю двері, важкий видих. Прикриваю повіки – секунда для себе, думки мої десь далеко…

Віталік нагадує про себе:

– Валентинко, ти чого там стоїш? Все гаразд?

Виринаю зі своєї задуми, піднімаю повіки, відлипаючи від стіни. А було так добре, загадково, томливо ще секунду назад. Посміхаюся своєму турботливому другу. Який він милий. 

– Нічого, просто аналізую все, що зі мною трапилось за останні 24 години, і все це ніяк не вкладається в моїй голові, – поки я це говорю, Віталік опиняється поряд. Ледь торкається долонею моєї щоки:

– Валентинко, все буде добре! Я тобі обіцяю. Просто у кожного у житті бувають не найкращі моменти. Ти це подужаєш, переживеш. Ти не сама, пам'ятай. А надалі все буде добре. 

Підводжу погляд на нього і зависаю в його волошкових очах. Вони у Віталія дуже красиві, насичені й такі глибочезні, бездонні, наче озера чи небесна блакить.

– Я знаю, я все пам'ятаю, просто інколи доволі складно бути прагматичною та раціональною, коли так нестерпно щемить там, усередині, – притуляюся до Віталікових грудей. Він пригортає мене до себе, огортає собою. Так хороше, так надійно, так тепло в його обіймах. Знаю, певна: цей хлопець ніколи мене не скривдить, не завдасть болю, не намагатиметься змінити та навіть не відчитає за дурість. Просто прийме мене такою, як я є, і буде поряд, оберігаючи від проблем.