Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

По дорозі зупиняємось біля кафе, щоб пообідати. Сьогодні був насичений день тому занадто жвавих розмов ми вже не заводимо, зосередившись на їжі. Фізично та емоційно, я вичавлена, наче лимон і єдине, про що я наразі мрію, це тихий вечір на дивані в обіймах пухнастої ковдри.

Повертаюсь до готелю і зітхаю з полегшенням, коли опиняюсь у номері сама. Ще зранку наша компанія поїхала на екскурсію у місто і має повернутись лише ввечері. З цією шаленою компанією весело відпочивати, та лише коли залишаєшся в кімнаті на самоті, розумієш, як тобі цього не вистачало. Просте людське бажання – трошки тиші та усамітнення.

Не поспішаючи приймаю душ, розтираю по тілу ніжну пінку, насолоджуючись ванільним ароматом, поки ніхто не стукає у двері і не квапить. Наношу на обличчя маску, заварюю філіжанку ягідного чаю і вмикаю наївну сопливу мелодраму виробництва Холмарк.

За дверима лунають знайомі голоси, сповіщаючи, що гуляки повернулись з екскурсії. Фільм давно закінчився, годинник показує сьому годину вечора, а це означає, що я поспала приблизно дві години. Не люблю засинати після обіду, бо зазвичай після сну почуваюсь ще більш розбитою, але зараз, навпаки, відчуваю себе відпочилою та готовою до нових пригод. 

Спускаюсь в кімнату дівчат, щоб дізнатись, як вони відпочили у місті, але застаю крики та брань. Діти намагаються заспокоїти невгамовних мамочок, але і самі починають сперечатись. Хоч і не знаю, що викликало у них таку бурю емоцій, та намагаюсь заспокоїти обидві сторони конфлікту, щоб хоч бійку не почали на очах у дітей. Та все марно. Їх би енергію направити на щось корисне, то їм би ціни не було. Не бачу сенсу і надалі втручатися в їх суперечку, адже вони подруги, а я чужа для них людина. Вони зараз посваряться, завтра будуть обійматись, а я лишусь винною, що всунула носа куди не просили. 

Вангую, що спокою, на нашому хуторі, сьогодні вже не буде, тож треба кудись сховатись. В нашому номері будуть ходити насуплені діти, а в кімнаті дівчат ще не скоро настане тиша та злагода. Єдині варіанти перечекати бурю, це ресторан та банний комплекс. Але щось мені не дуже хочеться там сидіти. На моє щастя, ресторан буде забитий відвідувачами, а паритись з незнайомцями не дуже гарна ідея.

Відкриваю офіційну сторінку гірськолижного комплексу, на яку підписалася вранці за рекомендацією Андрія, та шукаю оголошення про вечірки. Ще під час першого перегляду, мене здивувало, що вони відбуваються у будні дні, а не на вихідні.  Як не дивно, але сьогодні дійсно є вечірні катання, чому саме у четвер, а не у вихідний день, не зрозуміло, але мені це тільки на руку.

Швиденько одягаюсь більш менш святково, якщо джинси входять до цієї категорії одежі. Не лосини з оленями і на цьому нехай подякують, в мене з собою не так вже і багато речей, щоб викаблучуватись. Головне, що термобілизна поміщається під джинсами, а то без неї, мерзнути мені, як цуцику на морозі. Одягаю свій улюблений білий светр з високим коміром, але і на ньому рядочками вишикувались ледь помітні силуети оленів. Що це в мене за оленячий гардероб, ніколи не надавала цьому значення, але зараз це дуже помітно. Може Олежка надихнувся моєю одежею та вирішив, що і мені пасуватимуть роги. Хоча вже і не впевнена, що цей светр залишиться мої улюбленцем і надалі, та переодягатися вже не буду. Натягую на ноги шкіряні черевики на шнурівці та дивлюсь у дзеркало. Не ікона стилю звісно, та для сільської місцевості саме те.

Запасний ключ від номера у мене є, тому нікого про свій від'їзд не попереджаю. Прошу адміністраторку Дашу викликати мені таксі, та замовляю каву з собою, поки маю трохи вільного часу до приїзду машини.

Сусіднє селище невелике і має лише три гірськолижні траси. Одна траса на території санаторію, де нам так і не судилось покататися на лижах, друга – та на якій я сьогодні навчалась, і чудом не звернула шию, ну і третя – саме ця, на яку я зараз дивлюсь.

Година пізня і на вулиці вже темно, але тут, біля підніжжя гори, наче справжній Лас-Вегас. Все у вогнях. Траса підсвітлена ліхтарями, що аж засліплюють очі, бесідки зі смаколиками обвішані гірляндами, місцева кав'ярня зазиває м'якою підсвіткою, а місце де розташувався діджей, розриває від кольорового світла прожекторів. Колонки дають такий потужний звук, що всі хто не на лижах, пританцьовують під сучасні ритми. Поки я соромлюсь приєднатись до загальних веселощів,  пальці на моїх ногах живуть власним життям і починають дриґатись в такт мелодії, що лунає з динаміків.. 

Купую великий келих ароматного глінтвейну, в якому плавають ароматні дольки апельсина, і смакую його невеликими ковтками. Поки гарячий напій зігріває руки, спостерігаю за тими, хто все ж таки наважився на нічні пригоди та підкорює схили на лижах, або сноуборді. 

Від гарячого вина трохи хмелію і розслабляюсь. Баси від музики так приємно розходяться тілом, що я починаю рухатись їм в такт не зважаючи на оточуючих і те як я виглядаю з боку.

– Привіт, Рижик, – на плече опускається рука.

– Ти хто? – уважно дивлюсь на одного з близнюків, але вже знаю відповідь. Не даремно, останні дні я мліла від посмішки Слави, і тепер точно знаю, що переді мною не Слава, а отже це Андрій.

– Молодець, впізнала, – підтверджує Андрій, прочитавши відповідь на моєму обличчі і прибирає руку. 

Ось саме це їх і відрізняє. Андрій посміхається від вуха до вуха всім навкруги, а посмішка Слави загадкова наче призначена саме мені, іноді ледве помітна, іноді широка і щира, особливо коли кепкує з мене.

Відчуваю міцне чоловіче тіло позаду, і в цю ж мить опиняюсь в обіймах. Мені навіть не треба озиратись, я знаю що це Слава, я відчуваю це, бо моє тіло починає тремтіти, від шалених метеликів в животі.

– Ти сама? – його тепле дихання біля вуха викликає дивні відчуття. – Як ти тут опинилася?

– Сама. На таксі, – прокручуюсь в його обіймах, щоб повернутись до нього обличчям, і кладу руки йому на груди.

 – Чому не подзвонила мені? – запитує здивовано, наче ми сімейна пара, яка має проводити час разом 24/7.