Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Через хвилин сорок, з гори починає спускатись густий туман, що означає завершення наших катань. Також це мій останній шанс, хоча б один раз спуститись з шестисот метрової траси. Славу, звичайно, доводиться вмовляти, але я була б не я, якби здалася так просто.
І ось ми вже на бугелі підіймаємося вгору. Підйом рівний, лижі нікуди не зісковзують, але я все одно напружуюсь й щосили намагаюсь тримати рівновагу, щоб не навалюватися на свій бік і не впасти. Слава впевнено тримається поряд й це надає мені сил та впевненості, що я таки доїду до вершини.
Коли ми піднялися нагору, то потрапили в пастку. Туман був скрізь. Такого я не очікувала. Попереду, на метрів тридцять, вже нічого не було видно і від цього мені було якось моторошно. Слава бурчав, про те що не треба було погоджуватись на мої вмовляння, але побачивши мою розгубленість, почав давати настанови, в який бік їхати, куди повертати і як гальмувати. А я все дивилася вниз і моє серце завмирало від страху. Все, що я запам'ятала з його слів, це те, що потрібно їхати за ним.
Слава починає спуск, і я рушаю слідом, але який там "триматися поряд". Від страху, я стрімко мчу по прямій, підстрибуючи на кожному пагорбі та пригальмовуючи, як виходить. Від такої швидкості я навіть не можу повернути лижі, щоб зупинитись. Мокрі краплі налипають на окуляри і я вперше радію, що не відмовилась від них на початку, бо спускатись із заліпленими очима, було б значно важче, якщо взагалі можливо. Нарешті туман розсіюється ближче до підніжжя схилу й на мить я видихаю з полегшенням, що нарешті хоч щось видно, як на мене, чекає нова напасть – кінець траси та крутий поворот.
Слава чекає на мене внизу, і махає руками, щоб я гальмувала. Але його бажання та моїх умінь недостатньо, щоб зупинитися або, як мінімум, поцілити в цей поворот. Потрібно було диво, але його не сталося. На жаль. Намагаючись загальмувати, наїжджаю однією лижнею на іншу і лечу кубарем упереміш з лижами та палицями.
Нарешті зупинилась, та я не поспішаю підійматись, а продовжую лежати на снігу, щоб перевести дух. Сльози течуть по моїх щоках відпускаючи страх.
Наді мною одразу нависає стурбований Слава.
– Ти що робиш, божевільна? Що болить? – кричить він з жахом у голосі.
– Постраждали тільки мої сідниці та гордість, – відповідаю вже крізь сміх.
– Щоб ти знала, до сьогоднішнього дня у мене не було сивого волосся, і якщо воно з'явилося, то це цілком і повністю твоя вина. Встати можеш? – каже вже більш спокійно і я киваю головою у відповідь.
Слава швидко відстібує лижню і відкидає її у бік, де валяється інша, яку я загубила під час своєї ефектної зупинки. Берусь за його руку і потрохи встаю на ноги. Поки Слава струшує з мене сніг і бубонить про те, яка я божевільна, і що мало я в дитинстві отримувала на горіхи, я обертаюсь, дивлюсь на гору і посміхаюсь сама собі. Хоча це і були дві хвилини страху та одна зупинка серця по дорозі, але я це зробила. Я підкорила цю гору.
З синцем на п'ятій точці, горда й задоволена своїм подвигом, йду слідом за своїм героєм, у пункт прокату, здавати екіпірування.
– А чому у нас гроші за прокат спорядження не взяли й скіпас просто так видали? Це що, привілеї місцевих? – запитую, коли Слава зупиняється на світлофорі.
– Тобі, що не сподобалося кататися задарма? – запитує здивовано.
– Кататися дуже сподобалося, а те, що задарма, то це подвійне задоволення. Прямо суперкомбо. Просто цікаво стало, – кажу як можна байдуже, але насправді, мені дуже цікаво.
Коли прийшов час оплачувати прокат і скіпас, я протягнула свою кредитку, щоб розрахуватись, але він лише відмахнувся від мене. Хоча і сам ні за що не платив. Він по приятельські вітався з працівниками, та не думаю, що за це, нам все дали на дурняк.
Коли загоряється зелене світло, мій водій спритно рушає з місця.
– Андрій з другом володіють цим комплексом, і, як мінімум, соромно було б брати оплату з брата, – відповідає просто.
Якби я сиділа на стільці, я б з нього впала. Так що, добре, що саме в цю мить я сиділа в кріслі, та ще й пристебнута паском безпеки.
– Тоді у мене зустрічне питання: чому твій брат, який є власником курорту, вчив мене кататись? Чому не один з інструкторів? – знову засипаю питаннями, як бабка пліткарка. Не знаю, кому як, а мені цікаво.
Слава зітхає від моєї настирливості, але все одно відповідає.
– Як я міг довірити такий цінний вантаж, одному з тих жовторотиків, – вправно перемикає швидкість і кидає на мене погляд. – А Андрію я довіряю, як собі. Тим паче у студентські роки, на канікулах, ми з ним підробляли інструкторами, тож, можна сказати, що він згадав молодість.
Задовольнивши свою цікавість, я дякую Славі за чудовий день і більше ні про що не запитую.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вихор почуттів, Ксенія Стрілець», після закриття браузера.