Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Кажуть, усі ці знатні італійці одружуються зазвичай у своєму колі? — недбало запитав Данґляр. — Вони полюбляють об’єднувати багатства.

— Зазвичай, так, але Кавальканті великий оригінал і все чинить на свій лад. Він, звісно ж, привіз сина до Франції, щоб тут одружити його.

— Ви так гадаєте?

— Я певен цього.

— І тут знають про його маєток?

— Про це дуже багато балакають, але одні кажуть, що в нього мільйони, а другі, що в нього й шеляга нема за душею.

— А ваша думка яка?

— Моя думка суб’єктивна, з нею не варто рахуватися.

— Але все-таки...

— Бачте, ці Кавальканті колись орудували військами і керували провінціями. Я вважаю, що у всіх цих старих подеста і колишніх кондотьєрів є мільйони, закопані в льохах чи ще там десь, про них знають лише старші в роду й передають це знання у спадок із покоління в покоління. Тим-то вони всі жовті й тверді, як оті флорини епохи Республіки, яких вони так давно споглядають, що відблиск того золота ліг на їхні обличчя.

— Так отож, — сказав Данґляр, — і це тим паче правда, що ні в кого з них нема і клаптя землі.

— Або принаймні дуже мало; сам я бачив тільки палац Кавальканті в Луцці.

— То в нього є палац? — усміхнувся Данґляр. — Це вже дещо!

— Та й то він віддав його в оренду міністрові фінансів, а сам поселився у маленькому будиночку. Я казав вам, що він жмикрут.

— Не дуже ви хвалите його, бачу!

— Послухайте, я ж його майже не знаю; я зустрічався з ним разів зо три. Усе, що мені про нього відомо, я чув од панотця Бузоні і від нього самого. Він казав мені сьогодні про свої плани щодо сина і натякнув, що йому набридло тримати свої скарби в Італії, мертвій країні, і що він хотів би пустити свої мільйони в обіг або у Франції, або в Англії. Та майте на увазі, хоч я і ставлюся з величезною довірою до абата Бузоні, усе ж таки я ні за що не відповідаю.

— Усе одно дякую вам за клієнта; його ім’я прикрашає мої книги, і мій касир, якому я пояснив, хто такі Кавальканті, дуже пишається цим. До речі, питаю просто з цікавості, якщо ці люди одружують своїх синів, дають вони їм посаг?

— Коли як. Я знав одного італійського князя, багатого, мов золота копальня, нащадка одного з найшляхетніших тосканських родів, то він, якщо його сини одружувалися, як йому хотілося, давав їм мільйони, а якщо женилися всупереч його волі, задовольнявся тим, що давав їм тридцять екю місячно. Припустимо, Андреа одружиться згідно з батьковим бажанням, тоді майор, може, дасть йому мільйонів два чи й три. Якщо це буде, наприклад, банкірова донька, то він, може, візьме участь у справі свого свата. Та припустимо, що невістка йому не сподобається; тоді прощавайте, грошенята: татусь Кавальканті бере ключа від своєї каси, двічі обертає його в замку, і ось наш Андреа мусить провадити життя паризького жевжика, шахруючи в картярській грі або в кості.

— Цей парубок знайде собі баварську або перуанську принцесу, він захоче взяти разом із дружиною князівську корону, Ельдорадо з Потосі на додачу.

— Помиляєтеся, ці шляхетні італійці частенько беруть шлюб із простими дівчатами, вони, як ото Юпітер, полюбляють змішувати породи. Але чому це ви розпитуєте мене, любий бароне? Чи не збираєтеся ви оженити Андреа?

— А що, — сказав Данґляр, — це була б нічогенька оборудка, я ж бо ділова людина.

— Та не з панною Данґляр, сподіваюся? Ви ж не захочете, щоб Альбер перерізав горлянку сердешному Андреа?

— Альбер? — стенувши плечима, перепитав Данґляр. — Та йому байдуже!

— Хіба він не заручений із вашою донькою?

— Тобто ми розмовляли про цей шлюб із Морсером, проте пані де Морсер із Альбером...

— Невже ви вважаєте, що він їй не рівня?

— Ох, мені здається, панна Данґляр варта не менше, ніж віконт де Морсер!

— Посаг у панни Данґляр буде справді нічогенький, я в цьому не сумніваюся, надто ж як телеграф перестане хибити.

— Річ не лише у посазі. Та, до речі, скажіть-но...

— Ага?

— Чому ви не запросили Морсера і його батьків на цей обід?

— Я його запрошував, та він повинен був їхати з пані де Морсер у Дьєпп, бо їй порадили дихати морським повітрям.

— Ще б пак, ще б пак, — зареготав Данґляр, — те повітря має бути їй корисне!

— Чому це?

— Бо вона дихала ним замолоду.

Граф Монте-Крісто пустив ту шпильку плазом.

— Та все ж таки, — сказав він, — хоч Альбер і не такий заможний, як панна Данґляр, проте, погодьтеся, він носить шляхетне ім’я.

— Що ж, як на мене, і моє ім’я не гірше.

— Авжеж, ваше ім’я популярне і саме прикрасило той титул, яким гадали прикрасити його, проте ви надто вже розумний чоловік, щоб не тямити, що певні пересуди надто міцні і їх не викорінити, тож п’ятсотрічне шляхетство вище від шляхетства, якому двадцять років.

— Тим-то, — сказав Данґляр, намагаючись іронічно посміхнутися, — я і волів би Андреа Кавальканті, а не Альбера де Морсера.

— Та, як на мене, Морсери нічим не поступаються Кавальканті?

— Морсери!.. Послухайте, любий графе, — сказав Данґляр, — ви ж бо джентльмен, еге?

— Сподіваюся.

— І знаєтеся на гербах?

— Трохи.

— То погляньте на мій: він надійніший, аніж Морсерів герб.

— Чому?

— Тому що, хоч я і не барон з народження, я принаймні Данґляр.

— Та й що?

— А він ніякий не Морсер.

— Як це, не Морсер?

— Нітрохи.

— Та що ви кажете!

— Мені надали баронський титул, то я таки барон, а він сам учинив себе графом, тож ніякий він не граф.

— Не може бути!

— Послухайте, — сказав Данґляр, — Морсер мій друг чи радше давній приятель ось уже тридцять років; бачте, я не дуже пишаюся моїм гербом, тому що ніколи не забуваю, звідки я починав.

— Це ознака великого смирення або ж незмірної гордоти, — зауважив граф Монте-Крісто.

— Так ось, коли я був дрібним службовцем, Морсер був простим рибалкою.

— І як він тоді звався?

— Фернан.

— Просто Фернан?

— Фернан Мондего.

— Ви певні цього?

— Ще б пак! Я купив у нього чимало риби.

— То чому ж ви віддаєте за його сина вашу доньку?

— Тому що Фернан і Данґляр — обидва вискочні, домоглися шляхетських титулів, забагатіли і варті один одного; проте є таке, що про нього казали, а про мене ніколи.

— Що ж саме?

— Та так, пусте.

— Ага, розумію. Ваші слова нагадали мені дещо, пов’язане з іменем Фернана Мондего, я вже чув це ім’я у Греції.

— У зв’язку з історією Алі-паші?

— Авжеж.

— Це його таємниця, — сказав Данґляр, — і, зізнаюся, чимало я віддав би, щоб відкрити її.

— Як дуже кортить, то це не