Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

—Та чув я про це, тільки подробиць не знаю, крім того, я нічогісінько не тямлю в біржових оборудках.

— Ви геть не граєте на біржі?

— Я? Коли ж мені грати? Я насилу підраховую мої прибутки. Мені довелося б, крім управителя, найняти ще рахівника і касира. Та, до речі, про Іспанію. Мені здається, баронеса могла не лише уві сні побачити повернення Дона Карлоса. Хіба про це не писали в газетах?

— Жодного слова.

— Але той порядний «Мессажер», здається, виняток із правила і сповіщає тільки достеменні відомості, а також телеграфні донесення.

— Оце й незрозуміло, — сказав Данґляр, — адже звістка про повернення Дона Карлоса справді надійшла телеграфом.

— Тож за цей місяць, — сказав граф Монте-Крісто, — ви втратили десь приблизно мільйон сімсот тисяч франків?

— І не приблизно, а точнісінько стільки.

— Ото халепа! Для третьорядного статку це відчутний удар! — співчутливо зауважив граф Монте-Крісто.

— Як це — для третьорядного? — трохи ображено запитав Данґляр.

— Авжеж, — відказав граф Монте-Крісто, — я вважаю, що існує три категорії багатства: першорядні маєтки, другорядні й третьорядні. Я прозиваю першорядним такий статок, що складається з непроминущих цінностей, які перебувають напохваті, — земля, копальні, державні папери таких країн, як Франція, Австрія і Англія, якщо ті цінності, копальні й папери становлять загалом суму в сто мільйонів. Другорядним маєтком я прозиваю промислові підприємства, акціонерні компанії, намісництва і князівства, що дають не більше півтора мільйона річного зиску, за капіталу не більше як п’ятдесят мільйонів. І нарешті третьорядний статок — це капітали, які запустили в обіг, зиск, що залежить від чужої волі чи гри випадку, ті, що їм чиєсь банкрутство може завдати збитків, ті, що їх може похитнути звістка телеграфом, випадкові оборудки, одне слово, справи, що залежать від щастя, яке можна назвати найнижчою потугою, якщо порівнювати її з найвищою потугою, тобто силою природи, і вони становлять загалом фіктивний чи дійсний капітал десь на п’ятнадцять мільйонів. Ваше становище отаке, правда ж?

— Та правда-таки, — погодився Данґляр.

— Звідси випливає, — незворушно провадив граф Монте-Крісто, — що як шість місяців підряд будуть закінчуватися так само, як і цей, то третьорядна компанія опиниться у скрутному становищі.

— Ох, це вже ви перебрали міру! — сказав Данґляр.

— Нехай сім місяців... — провадив граф Монте-Крісто. — Скажіть, ви замислювалися над тим, що сім разів по мільйону сімсот тисяч франків — це майже дванадцять мільйонів? Ніколи, еге? І добре робили, тому що після таких роздумів уже не будеш ризикувати своїми грошенятами, які для фінансиста —як шкіра для цивілізованої людини. Ми носимо більш чи менш пишне убрання, і воно надає нам ваги; та коли людина вмирає, у неї залишається тільки шкіра. Отак і ви, покинувши справи, залишитеся з вашим дійсним маєтком, тобто щонайбільше з п’ятьма чи шістьма мільйонами, адже третьорядні маєтки становлять по суті лише третину чи чверть своєї позірності, як ото залізничний локомотив є тільки менш чи більш потужним механізмом, хоч він і здається могутнім у хмарах диму. Так ось, із вашого дійсного активу на п’ять мільйонів ви допіру позбулися майже двох і відповідно поменшав і ваш фіктивний маєток, тобто кредит; якщо висловитися інакше, любий пане Данґляре, вам пустили крові, і якщо повторювати цю дію чотири рази, то настане смерть. Ох, глядіть, любий друже, обережніше! Може, вам потрібні гроші? То я позичу, хочете?

— Ви так недобре рахуєте! — вигукнув Данґляр, закликаючи на поміч усю свою витримку. — Цієї самісінької миті моя каса вже наповнилась завдяки іншим, вдалішим оборудкам. Втрата крові поповнилася завдяки живленню. Я програв битву в Іспанії, мене розгромили у Трієсті, та мій індійський флот, може, загарбав декілька суден, а мої шукачі в Мексиці десь натрапили на руду.

— Чудово, що й казати! Але рана ця насилу загоїлася, і за перших утрат буде знову кровити.

— Ні, адже я дію напевне, — відтяв Данґляр із банальною хвальковитістю шахрая, що звик звеличувати себе. — Щоб повалити мене, потрібно було б повалення трьох урядів.

— Таке теж траплялося.

— Загибель усіх урожаїв.

— Згадайте про сім гладких і сім худих корів.

— Або щоб море відринуло від берегів, як ото за фараонової пори; але морів багато, а кораблі можна замінити караванами, та й годі.

— Тим ліпше, тим ліпше, любий пане Данґляре, — сказав граф Монте-Крісто, — бачу, я помилявся, і ви належите до капіталістів другого ряду.

— Гадаю, я можу претендувати на цю честь, — сказав Данґляр зі своєю стандартною усмішкою, що нагадувала графові Монте-Крісто отой каламутний місяць, який малюють художники над руїнами. — Та якщо ми вже звели річ про справи, — докинув він, щоб змінити тему розмови, — то скажіть мені, що, на вашу думку, міг би я зробити для пана Кавальканті?

— Дати йому грошенят, якщо він акредитований на вас і якщо ви цьому кредитові довіряєте.

— Ще б пак, цілком! Він прийшов до мене сьогодні вранці з чеком на сорок тисяч франків, підписаним Бузоні й адресованим на ваше ім’я, із вашим бланком на звороті. Ви розумієте, що я негайно відлічив йому сорок банкнотів.

Граф Монте-Крісто схвально кивнув.

— Та це ще не все, — провадив Данґляр, — він відкрив у мене кредит своєму синові.

— Дозвольте поставити нескромне запитання: а скільки він дає синові?

— П’ять тисяч франків щомісяця.

— Шістдесят тисяч за рік! Я так і думав, — сказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. — Усі Кавальканті страшенні скнари. Що таке для юнака п’ять тисяч франків щомісяця?

— Та ви розумієте, що як молодикові треба буде зайвих кілька тисяч...

— Не давайте, а то батько і не подумає вам зарахувати їх; ви не знаєте італійських мільйонерів: це чистісінькі Гарпаґони. А хто відкрив йому той кредит?

— Банк Фенці, одна з найліпших компаній Флоренції.

— Не хочу сказати, що вам загрожують збитки, нітрохи, та все ж таки не виходьте за межі кредиту.

— То ви не дуже довіряєте цьому Кавальканті?

— Я? Я дам йому під його підпис десять мільйонів. За моїм розподілом, це маєток другого ряду, любий пане бароне.

— А він такий простий! Я взяв би його за звичайного майора.

— І зробили б йому честь; маєте рацію, вигляд у нього не дуже солідний. Коли я побачив його вперше, то подумав, що це якийсь старий лейтенант, який вкрився пліснявою у своєму мундирі. Але всі італійці такі, вони скидаються на старих євреїв, якщо не вражають розкішшю, як східні чародії.

— Син має ліпший вигляд, — сказав Данґляр.

— Здається. Трохи ніяковий, але загалом цілком пристойний. Я за нього трохи боявся.

— Чому?

— Тому що, як ви його в мене бачили, то був чи не перший його вихід у світське товариство; принаймні мені