Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

тим, не слід виявляти зайву жорсткість при застосуванні положень Конституції, що мають громадянський або політичний зміст, як таких, що формулюють конкретні правові норми прямої дії. Положеннями Конституції громадянського і політичного змісту також можуть закріплюватись принципи, що вміщують у собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця.

Згідно з частиною другою ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди повинні вирішувати, зокрема, всі колективні трудові спори. Але ж Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлені спеціальні процедури вирішення колективних трудових спорів, якими судам залишаються вкрай обмежені повноваження. Зробити висновок про те, що названий Закон встановлює спеціальні правила, які підлягають переважному застосуванню, було б неправильно, оскільки правило про переважне застосування спеціальних правових норм застосовується за наявності суперечностей між актами однієї і тієї ж юридичної сили. У даному випадку йдеться про суперечність між положеннями актів різної юридичної сили — Конституції і Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

При вирішенні суперечності між частиною другою ст. 124 Конституції та Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» слід керуватися принципом розумності. Встановлення або зміна існуючих соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні або зміні колективного договору, це один із проявів більш загальної соціальної проблеми погодження інтересів праці і капіталу, пошуку компромісу, який необхідний обом сторонам. Відомий досвід, коли капітал був переможений. Відомі і наслідки цієї перемоги, які не вдається подолати уже майже за сто років. З урахуванням цього законодавець, вивчивши майже двохсотрічну історію страйкового руху, встановив процедури вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), які мають застосовуватись з метою встановлення або зміни соціально-економічних умов праці та умов виробничого побуту, в тому числі і при укладенні та зміні колективного договору, угоди. Це — доцільні правові форми, які більшою мірою відповідають змісту відповідних відносин, ніж вирішення спору судом. Використовуючи процедури, передбачені Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», сторони можуть досягти згоди шляхом компромісу, взаємних поступок. Судовим рішенням такі спори також можна було б вирішувати, але це — набагато більш жорстка форма вирішення спору (конфлікту), всі наслідки якого (вирішення спору судом) передбачити трудно, бо наймані працівники можуть відмовитись виконувати судове рішення, а заходи юридичного примусу до великої кількості працівників у демократичному суспільстві є неприйнятними.

Відтак слід зробити висновок про те, що застосування правових приписів, передбачених Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» стосовно встановлення або зміни соціально-економічних умов праці, умов виробничого побуту, в тому числі при укладенні чи зміні колективного договору, відповідає принципу верховенства права, а тому у відповідній частині частина друга ст. 124 Конституції України застосуванню не підлягає.

З іншого боку, Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачає використання передбачених цим Законом процедур при вирішенні спорів щодо виконання колективного договору, угоди або їх окремих положень, а також щодо невиконання вимог законодавства про працю. Використання цих процедур й повинне зачіпати конституційне положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Немає достатніх аргументів для висновку про те, що і в таких випадках частина друга ст. 124 Конституції приходить у суперечність з принципом верховенства права: має місце правопорушення, а тому спір має бути вирішений судом. Врешті-решт, світова практика визнає можливість існування і такого явища, як судове рішення, яке не виконується. Не виключено, що судове рішення підштовхне сторони до пошуку компромісу на стадії виконання судового рішення.

Отже, положення частини другої ст. 124 Конституції в деяких випадках може не застосовуватись, оскільки воно у певній частині формулює лише декларацію, а не правову норму. Викладене погоджується з практикою Європейського Суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що право, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, які мовчазно допускаються[451].

Суто конкретним є положення громадянського і політичного змісту, що формулюється у частині третій ст. 57 Конституції («закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними»). При цьому слід звернути увагу на те, що на необхідність доведення законів та інших нормативно-правових актів до населення в порядку, встановленому законом, зазначається не тільки в частині третій ст. 57 Конституції, а і в частині другій цієї ж статті, тобто конституцієдавець послідовно настоює на тому, що закони та інші нормативно-правові акти мають доводитись до відома населення в порядку, встановленому саме законом. Але ж Конституція діє уже сімнадцятий рік, а закону про порядок доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів немає. Тому положення частини третьої ст. 57 Конституції вступає в суперечність з принципом правової визначеності, що входить до змісту принципу верховенства права, а тому це конкретне конституційне положення у відповідній частині застосуванню не підлягає, а чинними слід визнати всі закони та інші нормативно-правові акти, що доведені до відома населення в порядку, встановленому Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»[452]. Поки вимоги ст. 57 Конституції виконати не вдається, розумно визнати, що вони у відповідній частині залишаються декларативними.

11. Положення частини другої ст. 38 Конституції («громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування») з урахуванням соціального контексту також повинне бути визнане принципом, що вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію. Хоч у ньому йдеться про право, що має громадянський і політичний зміст, можливості його реалізації є обмеженими. Як відомо, Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців поширюється тільки на відносини щодо заміщення посад державних службовців третьої-сьомої категорій. Отже, за межами конкурсного відбору здійснюється призначення на численні посади державних службовців першої та другої категорій (ці посади розподіляються за принципом політичної здобичі), переведення на більш високі та більш