Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

— Дожились до того, що нормальні чоловіки в дефіциті, — буркаю, а в голові Дмитро. У нього й справді така поведінка, що кожне слово звучить, як наказ. Хто зна, чого натерпілась та жінка, якщо сімейний скандал обговорювало все місто.

— У кожного якийсь дефект. Краще вже я буду жити в злагоді сама з собою, ніж страждатиму від якогось придурка з тарганами у голові, — буркає Солька й допиває своє шампанське.

Виходимо на вулицю й повільно прогулюємось до маршрутної зупинки. Соля сідає першою, а я лишаюсь чекати на свою маршрутку. Знаходжу в сумці сонцезахисні окуляри й дивлюсь крізь них на жовтогаряче кружало сонця, яке повільно опускається за багатоповерхівку. Ще один день минув. Ще одне розчарування на серці…

Бачу, що їде маршрутка й підходжу ближче, щоб стати у свою чергу, але біля мене зупиняється позашляховик, заважаючи пройти. Поки обурююсь й обходжу його, вікно збоку водія опускається і я стаю, як вкопана, бо на мене знову дивиться Дмитро.

— Сідай, — киває на пасажирське сидіння. Стою і не можу нічого сказати, лише заперечно хитаю головою. Намагаюсь упіймати хоч одну правильну думку, але нічого не виходить.

— Я маю ще справи, — пищу й визираю маршрутку.

— Тут? На зупинці? — питає скептично. — Я підвезу.

Мрію втекти, але не знаходжу можливості це зробити. Люди починають обурюватись, що автівка заважає пройти, але соромно чомусь мені, а не Дмитру. Він почуває себе розслаблено і спокійно. Зітхаю і підходжу до дверцят. Відчиняю й швидко сідаю в прохолоду салону. Мене одразу укутує аромат його парфуму, повертаючи у той вечір, на терасу.