Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

Інна

— Постійний клієнт? — розумію по-своєму.

— Та ні, він декілька разів приходив до нашої Лариси. Вони якісь там друзі. Не знаю чим він займається, але точно не салонами краси.

— У нього логістична компанія з філіалами за кордоном, — озвучую, а подруга зупиняється.

— От бачиш, ти теж знаєш. Чому тоді мене питаєш?

— Соль… Це він мене підвіз до тебе, коли я пішла з вечірки.

— А? Вііін!? Реально?

— Так. Він власник компанії, де працює Артем. Це з ним ми тоді говорили на терасі.

— Оце так! Так діло не піде. Ходімо в кафе, — хапає за руку й тягне до суші-бару через дорогу.

Проходимо всередину й займаємо дальній столик. Я не знаю як почати розмову, бо досі шокована від зустрічі з чоловіком. В голові досі звучить його голос і пропозиція повечеряти. Навіщо? Соломія замовляє нам по порції суші й шампанське.

— А що? — відповідає на моє німе питання. — Маємо право відсвяткувати твій перший робочий день.

— Може, він спеціально до тебе прийшов? — майже шепоче, нахиляючись ближче.

— Ні, він здивувався.

— Ой, ти там знаєш, як він дивується. Але ж дивно. І таку суму залишив. Це ж треба, як сподобався йому манікюр у твоєму виконанні.

— Ми просто говорили, — кажу самими губами.

— Що? Про що говорили?

— Він пропонував повечеряти, — ховаю погляд, а коли подруга довго не відповідає підіймаю очі й бачу безмежне здивування на її обличчі. Вона мовчить, і я розумію таку реакцію. Все це не в’яжеться зі здоровим глуздом.

— Що йому від тебе потрібно? — питає серйозно. — Він про щось питає? Цікавиться роботою Артема?

— Ні. Про роботу Артема він не говорить. Нічого незвичайного не питає, — знизую плечима.

— Він подобається тобі? — питає суворо. Терпіти не можу, коли вона поводить себе, наче моя вчителька, а не подруга.

— Ну, він симпатичний…

— Та це й сліпому зрозуміло, що він шикарний, але… Ти нічого про нього не чула?

— Ні. Я й побачила його вперше на вечірці. Та й імені не чула. Може, колись Артем говорив щось, але такі дрібниці не запам’ятовую.

— Зараз, — шукає в сумці телефон, розблоковує і щось переглядає. — Таке відчуття, що ти з далекого села і не чула, що таке соціальні мережі, чи новини.

— Ти ж знаєш, що в інстаграм я сиджу з робочої сторінки. Не блукаю по профілях бізнесменів, а викладаю свої роботи й залучаю нових клієнтів.

— Ну, читай, — простягає мені телефон.

Беру його до рук і очі одразу ловлять фото Дмитра. У костюмі, з коронним холодним поглядом і підписом, від якого серце пропускає удар. «Скандальне розлучення з синцями» — говорить заголовок статті, що викладена під фото. Зникає навколишній шум, я дивлюсь на рядки тексту і не можу повірити, що це написано про того чоловіка, який сидів сьогодні переді мною й підморгував. Але вона виглядає правдивою. Обличчя жінки не видно, але написано, що це колишня дружина. Вона подала на розлучення, коли знущання заможного тирана перетворилися на серйозну загрозу для її життя.

«Він давно дозволяв собі грубість, потім почав розпускати руки. А коли я повідомила про намір розлучитись, — схлипує жінка, — він так побив мене, що довелось звертатися за допомогою лікарів» — говориться у статті. Відчуваю як починають тремтіти руки, а по спині стікає холодний піт. Переглядаю всю статтю, звертаючи увагу на коментарі. І навіть не підіймаю погляду, коли приносять замовлення.

Вони розлучились два роки тому. Це був великий скандал і купа пліток серед еліти. Одні досі говорять, що його колишня дружина збрехала, в намірі відсудити солідну суму. Пишеться, що Дмитро ніяк не коментував цю ситуацію й відмовився від будь-яких інтерв’ю. А от дружина активно розносила цю тему в багатьох виданнях. Справу вона програла й не отримала нічого.

У голові гуде, а всередині відчуття, наче мене зрадили. Я вважала його… Справжнім чоловіком. Таким сильним і готовим прийти на допомогу. Кожна жінка мріє про таку підтримку, яку він дав мені в той вечір. І зараз, ця стаття… Вона розбиває мені мрію, що десь все-таки існують джентльмени.

— Немає слів, — говорю Солі й віддаю їй телефон.

— Про це гуділо все місто. Де вона тільки не показувала свої синці. У нас на роботі навіть є журнали з такими статтями. Заробила вона непогано, хоч і не отримала від нього грошей.

— Ну, давай, — підіймає келих, — за твій перший робочий день!

— Дякую, — цокаюсь з нею й роблю ковток. В горлі настільки пересохло, що хочеться одним махом випити весь келих. Їм без смаку і сама не розумію, чому так гостро реагую на новину. Можливо… Так, я хотіла, щоб він виявився іншим. Хоча… А що як це все брехня? Ну, бувають же випадки, коли й жінки поводяться не гідно. Чи ні?

— Іннусь, ти ж зрозуміла навіщо я тобі показала ту статтю? — питає подруга, помічаючи мій стан. — Тобі вистачить й одного тирана.

— Ти гадаєш, що я настільки наївна? Не вірю, що у нього до мене може бути симпатія. До того ж я майже заміжня.

— Тільки давай не будемо про твоє заміжжя, у мене не витримають нерви.

— Не будемо, — погоджуюсь, бо й сама не хочу говорити про Артема.

Відчуваю себе розбитою й пригніченою. Хочу додому. Лягти на диван, заплющити очі й спати до того моменту, поки щось не зміниться. Як же важко приймати рішення. Точніше я його вже прийняла. Ще того вечора. Але зробити крок не можу наважитись. З моменту від’їзду Артем не телефонував жодного разу і це багато про що говорить.

— Киць, ти хоч доїж, — говорить Соля, підливаючи нам шампанського.

— Та не хочеться. Втомилась я, Солю, від негативних думок.

— Ще б пак, ти не втомилась! Майже три роки він п’є з тебе енергію, як вампір якийсь.

— Він не завжди був таким. Спочатку… — затинаюсь під її скептичним поглядом й роблю ковток.

— Ну, скільки часу він був нормальним? Пів року? Я пам’ятаю який розгін він робив, коли з тобою пішли в клуб без дозволу його величності.