Читати книгу - "Яр"

Зарівнявши снігом своє лігво зі слідами багаття, ступаючи в уранішні сліди, ми дійшли спочатку до того місця, де вже були вдосвіта, і, не перестаючи наслухати, так само в один слід подалися до насипу. Ми зійшли на нього в тому місці, де шофер улаштував був своє смердюче багаття. Кастусь і тут не проминув продемонструвати свою нелюбов до «бензыны» — плюнув на чорну смердючу латку посеред дороги. Я довго не міг розшукати в темряві того куща ялівцю, під яким улітку сховав наші продукти. Ми пройшли мало не до закруту, добрий кілометр, аж поки я остаточно пересвідчився, що це надто далеко. І коли повернулися назад, я з несподіванки аж скрикнув:

— Так ось же він!

То був кущ навпроти нафтової плями, де шофер розігрівав свою машину.

— І мачыуся ён тута же, паразыт! — обійшовши навколо куща, сказав Кастусь Матусевич. — А мы сматрзлі і толькі маргалі маргаламі.

Свої труби я розшукав і вигріб із-під снігу враз, бо вони були прикриті під снігом лише сухою глицею. Відкривши замазані з обох боків міцним глеєм труби, ми поперекладали вміст у свої торби, закидали розворушене місце під кущем чистим снігом — береженого Бог береже — і, пройшовши з кілометр у бік «моргу», зійшли з насипу. Десь там, за нашими розрахунками, була річка Колима, що мала привести нас до сопки з дивною назвою Три Підкови.

Та щойно ми зійшли з насипу й попростували в бік темної плями, мабуть, купи кущів, як на полотні раптом з'явилася машина, якої ми ще не бачили: у кузові її був улаштований прожектор. Його різучий жовтий промінь повертався то праворуч від дороги, то ліворуч. Ми, вже не ступаючи в слід Якима Литовченка, чимдуж кинулися навпростець білою ділянкою до рятівних кущів. А машина під'їздила ближче й ближче, і мацак прожектора нишпорив з нашого боку дороги, невідомо що видивляючись; я біг і думав: чи вистачить мого серця, щоб добутися до кущів. Тоді почув крик Якима:

— Падайте, падайте!..

Він перший кинувся на сніг, я перечепився через нього й теж упав, а Кастусь Матусевич зупинився й зачаровано стежив за тим живим вогняним ножем, від якого на білому полі спалахували кущі й купини. Яким востаннє крикнув йому:

— Лягай, чортяко!...

Але Кастусь, мов горобець на кущі, під яким скрутилася гадюка, наче паралізований, дивився на лезо променя, що наближалося до нього й усіх нас...

Глупої ночі з середи на четвер першого квітня 1943 року Максим схопився з ліжка, у чому був, точніше — у чому його мати породила. Небо на сході горіло загравою, і один за одним лунали дужі вибухи. Часом кілька з них з'єднувалося водно, і тоді вся хата дрижала, мов у лихоманці. Максим прилип носом до вікна, і за кожним спалахом на тлі брязкітливих шибок вимальовувалася його гола постать.

— Шо воно, Макси?.. — злякано прошепотіла Оленка.

Максим і сам багато б дав, аби довідатися, що там діється.

— Не знаю.

— Mo, наші... прийшли?

«Наші», мимоволі повторив у думці Максим. Це було невірогідно, фронт пролягав ще дуже далеко, вибухи ж лунали зовсім поряд, коли не в Улянівці, то під Веприками. Щось подібне Максимові доводилося вже раз пережити на своєму віку: тоді перед ним розчинилася в'язнична брама й він здобув несподівану волю.

— Схоже на повітряний наліт...

Але що можуть бомбувати там росіяни? Максим креснув запальничкою й глянув на годинника. Була четверта година. Вибухи не вщухали, навпаки, здавалося, ніби вони щоразу дужчають і частішають.

— Макси... Йди сюди, я боюся.

Максим підійшов до ліжка, постояв, обернувши голову до вікна, і заходився поволі вдягатись.

— Ти куди вдіваєся?

— Нікуди.

Оленка сковзнула ногами на долівку й потяглась до сорочки, що лежала на скрині. У сінях рипнуло, і почувся Пашин голос:

— Ви спите?

Зиркнувши, чи вдяглася Оленка, Максим одщіпнув. Паша теж була в самій сорочці, лише накинулася зверху ковдрою. Коли вікно займалось, Максимові було видно чималу дірку в тій ковдрі. Паша спитала те саме, що допіру й Оленка:

— Шо воно? Mo', наші, га?

Максим не відповів. Його раптом обварило шпарким здогадом. Після одного надто сильного вибуху він сказав, майже крикнув, бо людина під час канонади втрачає чуття власного голосу:

— Антона нема вдома!

Паша здивовано підтвердила:

— Я знаю. Він у ніч пішов.

І раптом злякалась по-іншому:

— Максиме! Де воно стріля?.. Не на станції?.. Максиме!

— Ні! — гуркнув хлопець. — Ні!

Паша підійшла до нього, намагаючись заглянути йому в вічі.

— А чого ви так кричите? Максиме, чуєте? Ви не дуріть мене, чуєте! Це на станції стріля, Максиме?

Він узяв себе в руки й спробував якомога спокійніше пояснити їй:

— Не на станції. В Улянівці або Веприках.

Паша зазимкувато горнулася у ковдру і ніяк не могла вгамувати нервів.

— Ой Божечку. Антона нема... Ой Божечку, де ж він...

У двері протиснувсь Антось:

— Дьо-одьку, кро-осні йдуть!

Паша виштовхала хлоп'яка назад і зачинила двері, по тому й сама пішла на свою половину. Оленка приступила до чоловіка й учепилася йому в руку.