Читати книгу - "Яр"

— Шо тепер буде, Макси?

Але Максим не знав не тільки того, що буде, а й що діється зараз. Так вони й простояли біля вікна до самого ранку, дивлячись на спалахи й здригаючись після кожного дужого вибуху.

О сьомій годині, коли повернувся з нічної зміни Антін, Максим подавсь на роботу. Він більше не міг усидіти в хаті, бо канонада, хоч і послабшала, проте, тривала й досі. Антін привітав його лише помахом руки. Він був стомлений, аж блідий, і хоч це можна було віднести на рахунок нічного чергування, але Максим знав, що справа тут не в цьому. Шуряк мляво всміхнувся до нього й для годиться спитав:

— Як воно?

Максим нервово стенув плечима.

Афіноґен Горобцов уже був у кабінеті. На моє привітання він одповів зовсім іншим:

— Какая-то блядь... Два поезда лбами! Один с бензином, а другой с боеприпасами. Снаряды, мины...

Отже, я таки мав рацію, диверсія не обійшлася без мого шуряка.

Обличчя в Афіноґена було землисто-сірого кольору й здавалося твердим і нерухомим, наче картонна маска. Досі я не бачив його таким.

Задзвонив телефон. Я зняв слухавку. Говорили з приймальні коменданта. Начальника української поліції поручника Горобцова викликав до себе лейтенант Газе.

— Началось, — сказав Афіноґен і потяг ноги до виходу.

За півгодини він повернувся.

— Приказано привести сюда всех стрелочников и путевых обходчиков, — клацнувши щелепою, сказав він, а по хвилі додав те, від чого в мене почало сохнути в горлі: — Займитесь вы этим, добро? У меня голова разламывается. Мне еще надо туда. — Він показав пальцем на підлогу. — Может, мы не все кодло в тех Веприках выловили, а может...

Афіноґен не доказав. Певно, його розбирали сумніви, він завагався: чи справді головний осередок диверсантів окублився саме у Веприках?

— Коли їх? — нетвердим голосом поспитав я.

— Стрелочников? Немедленно!

Афіноґен вийшов, а я вхопився за голову. Що ж робити? Цього разу Антонові не пощастить уникнути розправи. Я просидів у такій йозі добру годину, тоді повільно встав і вийшов до чергового. Це був заїкуватий Милитенко.

— Скажіть, нехай мені складуть список усіх стрілочників та шляхових обхідників.

— Єсть, па-пане шехве!

Список принесли негайно. В останньому рядку стояло прізвище Антона Яголи. Я розпорядився привести всіх до поліції. Усіх, крім Антона. До шуряка пішов сам.

— А як стрілятиме, па-пане шехве? — застеріг мене Милитенко.

Я тільки рукою махнув, Милитенко був не тутешній і не знав ярівських людей.

Антін уже встиг умитися, попоїсти й тепер мирно хрін у своєму ліжкові. Максим грубо торснув його за плече. Шуряк розплющив очі. І з них повільно зійшла запона сну.

— Шо таке? — буркнув Антін Ягола.

— Вставай!

Не зводячи з нього ще каламутного погляду, Ягола підвівся й звісив ноги додолу, кощаві й волохаті. Тоді глянув на годинник — була десята.

— Чого так рано?

— По тебе прийшов.

— Як зять? — глузливо всміхнувся припухлими вустами Ягола. Він, певно, усе зрозумів. Але Максим грубо відповів йому:

— Як поліцай!

Антін кахикнув і знову всміхнувся:

— Як така математіка, то вже другий калінкор. Добре, шо в хаті своя поліція...

— А ти не смійсь...

Максимів голос зірвався на благання:

— Скажи, то твоїх рук діло?

— Шо?

— Антоне! Я мушу знати.

— Як багато знатимеш, то, повідіму, голова заболить. Поїзди самі.

Максим притулився на краєчок ліжка.

— Якщо знаєш, що вони зіштовхнулися, то, значить, це підстроїв ти.

Антін засміявся нервовим сміхом:

— Я чистенький, як ота Діва Марія.

Тоді посерйознішав і спитав:

— Так шо: удіваться?

Максим кивнув головою, не дивлячись на нього.

— Не дають людині поспать після роботи. Ви ж кажете, ваша власть одне тіки й робе, шо про людей печеться! — Він крикнув у вікно, де вешталася дружина: — Па!

Та заглянула в двері:

— Шо таке?

— Де моя сорочка?

— Нашо тобі?

— Тре! — підійшов до дверей і почухав спину об одвірок.

— Де ж! — відгукнулася Паша. — У жлукті. Замочила. З неї вже хоч олію дави.

— Дай якусь другу вдіться.

— Ітимеш кудись?

Антін лише махнув рукою:

— Оно зятьок твій гука на сто грам.

Паша підозріло бликнула на одного й другого й полізла до скрині. Ягола вдягся, поплював на долоню й прилизав чуба до вмазаної в стіну скалки дзеркала, і вони пішли.

— На обід поприходите? — кинула навздогінці їм Паша, і Антін одмахнувся.

У поліції й комендатурі діялося, мов на пожежі. Коридорами сновигали туди й сюди заклопотані службовці, раз у раз хряпали двері. Я спитав у вартового, куди зводять затриманих залізничників. Німець показав рукою на кабінет лейтенанта Газе.

— Просто сюди?

Це був знайомий мені ще з перших днів біловолосий із