Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Ірена! Що сталось?!

– Хтось за моїм вікном, – ледь прохрипотіла вона.

– Я вже їду! Заспокойся! Не вимикай слухавку: я буду на гучному зв’язку!

– Що мені робити? – вичавила із себе.

– Нічого. Сядь та заспокойся.

– Заспокоїтись?! – мало не зашипіла вона у телефон. – Знущаєшся?!

– Ні, не знущаюсь. Від того, що ти будеш нервувати, щось зміниться?

– Яка різниця?! Мені страшно!

– Ірена! Я знаю. Вікно намагаються відчинити?

– Ні. Поки що, – прислухалась вона, – здається.

– На ньому є решітка? – допитувався Олекса.

– Так.

– Залізна?

Дівчина аж витріщилась на телефон:

– А яка?

– Пробач. В самого трохи думки плутаються.

За вікном стихнув скрегіт і почулось якесь вовтузіння. Ірена вчепилась у телефон, немов той міг її врятувати:

– Там щось відбувається, – прошепотіла вона.

– Що саме?

Дівчину затрясло:

– Н-н-не знаю. Якісь звуки.

– Вікно не відчиняють? – знов перепитав чоловік.

– Н-н-ні… начебто…

– Тоді заспокойся. Я їду. Вже майже поруч. Все буде добре.

Звуки за вікном стихли, але спокійніше Ірені від цього не стало. Вона боялась навіть поворухнутись, не те щоб підійти до вікна й перевірити. Скільки часу це все тяглося неможливо було уявити: здавалось, що вічність. Олекса без кінця запитував одне й те саме, та заспокоював. Їй вже ввижалось, що час закільцювався й вона опинилась у «годині бабака». Та, нарешті пролунало довгоочікуване: «Я біля під’їзду».

Дівчина зірвалась з місця й чимдуж кинулась до дверей. Спокійно видихнула, лиш коли опинилась в обіймах чоловіка. Олекса не втримався й торкнувся поцілунком її скроні:

– Все добре. Тепер все буде добре.

Ірена завмерла: вона десь це вже чула? Чи їй наснилось? Вони піднялись до квартири. Тільки тепер вона усвідомила всю неоднозначність ситуації й знітилась: «Господи! Що тепер робити?!»

– Я прогулявся позад будинку – зараз там нікого нема. Тож, можеш дійсно заспокоїтись, – перервав її роздуми чоловік.

«А як там нікого й не було?! – промайнуло в голові. – Виходить, я з переляку зірвала людину посеред ночі?! Гарної думки він буде про мене!»

– Пробачте, – ніяково опустила вона очі.

– Ірена! – аж обурився той. – По-перше, нема за що вибачатись. Був хтось за вікном, чи – ні, з’ясувати можна буде лише вранці. Та незалежно від цього – тобі було страшно. Я чув твій голос, й цього досить. А, по-друге, – він позирнув на неї, – по телефону ми, здається, вже перейшли на «ти». То, може, так і продовжимо. Якщо ти не проти, звісно?

– Добре, – ніяковіючи, кивнула дівчина. – Чаю? – все, що спромоглась вона придумати.

– Дякую, – посміхнувся Олекса, – та не зараз, – він роззирнувся. – А чому ти сама?

– Мама у нічну зміну.

– Зрозуміло. Тоді лягай спати, а я постережу твій сон.

Ірена блимнула на нього здивованим поглядом:

– А… як же…, – не вдалось їй поки що вичавити із себе те саме «ти».

Чоловік лише головою хитнув, зрозумівши:

– Я? Не переживай: я звик спати по чотири-п’ять годин. Одне питання: в який час приходить твоя мама?

– О пів на дев’яту.

– Ну, до цього часу я тебе розбуджу. Якщо ти ще не забула, то в тебе заняття.

Дівчина поморщилась: після такої ночі ще й кудись їхати?! Олекса цілком зрозумів її вираз, тому почав підштовхувати до спальні:

– Нічого не скасовується, тому йди спати, бо підніму о восьмій.

– Повна відсутність людяності! – пробурчала вона.

– Хтось казав, що завжди виконує свої обіцянки. А ти – обіцяла.

– Звісно, – зітхнула вона, вмощуючись під покривалом. – Якщо…, – Ірена аж губу прикусила, – захочеться спати…, – ледь вичавлювала з себе слова, – можеш… там… з краю…

Олекса розсміявся:

– Дякую! Якщо зморить, то я скористаюсь твоєю люб’язною пропозицією й окупую самий краєчок!

Ірена мало не на голову натягла покривало, та на диво швидко заснула.