Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

сказала вона. — Хоч як було б важко чи радше хоч як здавалося б вам важко збагнути думку мого дідуся, я вам з’ясую її, тож у вас не залишиться ніяких сумнівів. Ось уже шість років перебуваю я коло пана Нуартьє, і нехай він сам вам скаже, чи був за оці шість років бодай один випадок, щоб якесь його бажання лишилося в нього на серці тому, що я не змогла його збагнути?

— Ні, — дав на здогад старий.

— Що ж, спробуймо, — сказав нотаріус. — Ви згодні, щоб панна де Вільфор була вашою перекладачкою?

Недвига подав знак, що згоден.

— Чудово. Отож, мосьпане, що ж ви від мене хочете і яку дію хочете здійснити?

Валентина почала називати літери абетки. Коли вони сягнули літери З, її зупинив промовистий погляд Нуартьє.

— Панові Нуартьє потрібна літера З, — сказав нотаріус, — це зрозуміло.

— Зачекайте, — сказала Валентина й обернулася до дідуся. — За...

Старий відразу ж перепинив її.

Тоді Валентина взяла словника і на очах у нотаріуса, що пильно спостерігав за нею, почала гортати сторінки.

— Заповіт, — показав її пальчик, якого зупинив погляд Нуартьє.

— Заповіт! — вигукнув нотаріус. — Це зрозуміло. Пан Нуартьє хоче скласти заповіт.

— Так, — декілька разів дав на здогад Нуартьє.

— Еге ж, це диво якесь, мосьпане, погодьтеся самі, — сказав нотаріус приголомшеному Вільфорові.

— Авжеж, — відказав королівський прокурор, — і ще більшим дивом буде цей заповіт, тому що я все ж таки сумніваюся, що його пункти, слово за словом, лягатимуть на папір без хитрого підказування моєї доньки. А Валентина, можливо, надто зацікавлена у цьому заповіті, щоб бути годящим тлумачем нікому невідомих бажань пана Нуартьє де Вільфора.

— Ні, ні, ні! — дав на здогад недвига.

— От так пак! — вигукнув де Вільфор. — То Валентина не зацікавлена у вашому заповіті?

— Ні, — дав на здогад Нуартьє.

— Мосьпане, — сказав нотаріус, що, перебуваючи у захваті від щойно учиненого досліду, уже готувався розповісти в товаристві всі подробиці цього мальовничого епізоду, — мосьпане, те, що зараз я вважав лише неможливим, видається мені тепер геть легким; і цей заповіт буде простісінько таємним заповітом, тобто тим, що передбачається і дозволяється законом, якщо тільки його виголосили у присутності сімох свідків, якщо його підтвердив у їхній присутності заповітник і якщо його запечатав нотаріус знову ж таки у їхній присутності. Часу він забере трохи більше, ніж звичайний заповіт; існують передовсім узаконені форми заповіту, що завжди незмінні, а що до подробиць, то вони випливатимуть зі стану справ заповітника, а також зі слів осіб, які ті справи провадили і знають про них. Утім, щоб цей акт був незаперечний, ми надамо йому цілковитої достеменності; один із моїх колег буде мені за помічника і, відступивши від звичаю, буде присутній під час складання цього заповіту. Чи задовольняє це вас, мосьпане? — спитався нотаріус, обернувшись до старого.

— Так, — відказав Нуартьє, радіючи, що його зрозуміли.

«Що це він собі надумав?» — спантеличено міркував Вільфор, якого його висока посада змушувала бути стриманим і який ще й досі не міг уторопати, куди гне його батько.

Він обернувся, щоб послати за другим нотаріусом, якого назвав перший, та Барруа все чув і здогадався про бажання свого пана, тож устиг уже вийти.

Тоді королівський прокурор погукав нагору свою дружину.

За чверть години всі зібралися в покої Нуартьє, і прийшов другий нотаріус.

Обидва нотаріуси швидко домовилися. Панові Нуартьє прочитали звичайний текст заповіту, потім, наче задля того, щоб випробувати його розум, перший нотаріус звернувся до нього і сказав:

— Як пишуть заповіт, мосьпане, то роб­лять це на чиюсь користь.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Чи маєте ви уявлення про величину вашого статку?

— Так.

— Я назву вам декілька чисел, що потроху зростатимуть, а ви мене зупините, коли я сягну того числа, яке ви вважатимете правильним.

— Так.

У тому допиті було щось урочисте, та хтозна, чи боротьба розуму з немічним тілом давалася б взнаки так наочно, адже то було якщо не величне видовище, як ми оце мало не сказали, то принаймні дуже цікаве.

Усі з’юрмилися довкола Нуартьє, другий нотаріус умостився за столом і наготувався писати, а перший стояв перед недвигою і ставив запитання.

— Ваш статок перевищує триста тисяч франків, чи не так? — запитав він.

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Він становить чотириста тисяч франків? — запитав нотаріус.

Нуартьє залишався непорушний.

— П’ятсот тисяч франків?

Та ж таки непорушність.

— Шістсот тисяч? Сімсот тисяч? Вісімсот тисяч? Дев’ятсот тисяч?

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Отже ви маєте дев’ятсот тисяч франків?

— Так.

— У нерухомості? — запитав нотаріус.

Нуартьє дав на здогад, що ні.

— У державних відсоткових паперах?

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Ці папери у вас тут?

Нуартьє глянув на Барруа, той вийшов і за хвилю повернувся з маленькою скринькою.

— Ви дозволяєте відчинити цю скриньку?

Нуартьє дав на здогад, що так.

Скриньку відчинили і знайшли у ній на дев’ятсот тисяч франків облігацій державної скарбниці.

Перший нотаріус одну за одною передав облігації своєму колезі, і з’ясувалося, що вони становили суму, про яку вказав Нуартьє.

— Усе правильно, — сказав нотаріус, — цілком очевидно, що розум ясний і твердий.

Потім обернувся до недвиги і запитав:

 — Отож, ви володієте маєтком на дев’ятсот тисяч франків, і він приносить вам, завдяки тим паперам, у який ви його вклали, десь біля сорока тисяч річного прибутку?

— Так,  — дав на здогад Нуартьє.

— Кому хочете ви лишити цей статок?

— Тут не може бути жодних сумнівів, — устряла пані де Вільфор. — Пан Нуартьє любить лише свою внучку, панну Валентину де Вільфор, яка доглядає його вже понад шість років і тим безнастанним піклуванням завоювала любов свого дідуся і, я сказала б, його вдячність, тож буде цілком справедливо, якщо вона здобуде винагороду за ту відданість.

Очі Нуартьє зблиснули, показуючи, що пані де Вільфор не обманула його, удавано схвалюючи наміри, які за ним визнавали.

— То ви залишаєте ці дев’ятсот тисяч франків панні Валентині де Вільфор? — запитав нотаріус, який вважав, що йому залишається тільки вписати цей пункт, проте хотів усе ж таки пересвідчитися у згоді Нуартьє і щоб у цім упевнилися і свідки цієї незвичайної сцени.

Валентина відійшла трохи убік і плакала, понуривши голову; старий поглянув на неї з виразом глибокої ніжності; потім глянув на нотаріуса і дуже виразно закліпав.

— Ні? — запитав нотаріус. — Невже ви не панну Валентину де Вільфор призначаєте вашою єдиною спадкоємицею?

Нуартьє дав на здогад, що ні.

— Ви не помиляєтеся? — вигукнув здивований нотаріус. — Ви справді кажете «ні»?

— Ні! — повторив Нуартьє. — Ні!

Валентина звела голову, вона страшенно здивувалася, та не з того, що її позбавляють спадщини, а з того, що могла викликати почуття, яке зазвичай спричиняється до таких вчинків.

Проте Нуартьє дивився