Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Що ж, — сказала вона, — треба вдатися до рішучих заходів, якщо вже я така нездогадлива!

І вона почала називати підряд всі літери абетки, він А до Н, з усмішкою пильнуючи за очима недвиги; коли ж вона сягнула літери Н, то Нуартьє подав ствердний знак.

— Ага! — мовила Валентина. — Те, що ти хочеш, розпочинається з літери Н... значить, ми маємо вдатися до літери Н? І що ж нам треба від тієї Н? На, не, ні, но...

— Так, так, так, — відказав старий.

— То це «но»?

Валентина принесла словника і, поклавши його перед Нуартьє, розгорнула його; побачивши, що погляд старого зосередився на сторінці, вона почала хутко водити пальцем згори униз, по колонках.

На слові «нотаріус» Нуартьє подав знак, щоб вона зупинилася.

— Нотаріус, — сказала вона, — ти хочеш бачити нотаріуса, дідусю?

Нуартьє дав на здогад, що справді бажає його бачити.

— То треба послати по нотаріуса? — запитала Валентина.

— Так, — дав на здогад старий.

— Треба, щоб про це знав мій батько?

— Так.

— А хутко потрібен тобі нотаріус?

— Так.

— По нього зараз пошлють. Це все, що тобі потрібно?

— Так.

Валентина підійшла до дзвоника і погукала лакея, щоб той запросив до діда пана або пані де Вільфор.

— Ти задоволений? — запитала Валентина. — А певно... ще б пак! Нелегко було здогадатися!

І вона всміхнулася дідусеві, як ото всміхаються малій дитині.

До кімнати увійшов Вільфор, якого припровадив Барруа.

— Що ви хочете, мосьпане? — запитав він недвигу.

— Тату, — сказала Валентина, — дідусь хоче бачити нотаріуса.

Почувши ту чудернацьку, а головне, таку несподівану вимогу, Вільфор обмінявся поглядом зі старим.

— Так, — дав той на здогад із твердістю, яка недвозначно свідчила про те, що з Валентининою поміччю і допомогою старого слуги, котрий знає тепер про його бажання, він ладен боротися до останку.

— Ви хочете бачити нотаріуса? — повторив Вільфор.

— Так.

— Навіщо?

Нуартьє нічого не відказав.

— Але навіщо вам здався нотаріус? — запитав Вільфор.

Погляд старого був непорушний і німий, що означало: «Я наполягаю на своєму».

— Щоб чимось допекти нам? — запитав Вільфор. — Нащо це?

— Проте, — сказав Барруа, ладен із наполегливістю, що притаманна давнім слугам, домагатися свого, — якщо мій пан бажає побачитися з нотаріусом, то він, либонь, йому й потрібен. І я піду по нотаріуса.

Барруа не визнавав інших панів, крім Нуартьє, і не дозволяв, щоб хтось у чомусь суперечив його бажанням.

— Авжеж, я хочу бачити нотаріуса, — дав на здогад старий, заплющивши очі з таким зухвалим виглядом, наче казав: «А ось подивимося, чи зважиться хтось не виконати моєї волі».

— Якщо ви так наполягаєте, то нотаріуса приведуть, та мені доведеться перепросити його за себе й за вас, тому що це буде сміх, та й годі.

— Дарма, — сказав Барруа, — я піду по нього.

І старий слуга пішов із виглядом переможця.

II. Заповіт

Коли Барруа виходив із покою, Нуартьє лукаво і значуще поглянув на внучку. Валентина зрозуміла той погляд, утямив його і Вільфор, тому що лице його спохмурніло, а брови насупилися.

Він узяв стілець і, сівши напроти батька, почав чекати.

Нуартьє дивився на нього з цілковитою байдужістю, та краєм ока він звелів Валентині не турбуватися і теж залишатися в покої.

За три чверті години Барруа повернувся разом із нотаріусом.

— Шановний пане, — сказав Вільфор, привітавшись із ним, — вас викликав присутній тут пан Нуартьє де Вільфор, загальний параліч позбавив його руху і голосу, і навіть ми самі, та й то на превелику силу, примудряємося збагнути декотрі уривки його думок.

Нуартьє глянув на Валентину, так поважно і владно, що вона відразу ж устряла до розмови.

— Я, мосьпане, розумію все, що хоче сказати мій дідусь.

— Це правда, — докинув Барруа і собі, — усе, геть-чисто все, як я вже сказав дорогою панові нотаріусові.

— Панове, — звернувся нотаріус до Вільфора й Валентини, — дозвольте сказати вам, що це якраз один із тих випадків, коли посадовець не може діяти нерозважливо, не накликаючи на себе тяжкої відповідальності. Для того щоб акт був законний, нотаріус передовсім повинен бути певен, що він достеменно передав волю того, хто її йому диктує. Я не можу бути певен у згоді чи незгоді позбавленого мови клієнта, а оскільки предмет його бажання буде для мене незрозумілий з огляду на його німоту, то моя участь марна і суперечила б законові.

Сказавши те, нотаріус зібрався було піти. Ледве помітна переможна посмішка промайнула на вустах королівського прокурора.

Нуартьє глянув на Валентину з таким розпачливим виразом, що вона перепинила нотаріуса.

— Мосьпане, — сказала вона, — та мова, якою я розмовляю з моїм дідом, така легка для засвоєння, що за декілька хвилин я можу навчити вас так само добре розуміти її, як розумію і я. Скажіть, будьте ласкаві, що вам потрібно для того, щоб ваше сумління було цілком спокійне?

— Те, що необхідне для законності наших актів, — відказав нотаріус, — певність у згоді чи незгоді. Заповідач може бути хворий тілом, але він має бути здоровий розумом.

— Так ось, шановний пане, два знаки переконають вас, що розум мого діда ніколи не був здоровіший, ніж зараз. Пан Нуартьє не має голосу і позбавлений руху, та він заплющує очі, як хоче сказати «так», і кліпає кілька разів, як хоче сказати «ні». Тепер ви знаєте достатньо, щоб побалакати з ним, от і спробуйте.

Погляд, що його кинув на Валентину старий, був переповнений такою любов’ю і вдячністю, що навіть нотаріус зрозумів його.

— Ви чули і зрозуміли все, що сказала ваша внучка, мосьпане? — запитав нотаріус.

Нуартьє помалу заплющив очі й за мить знову їх розплющив.

— І ви підтверджуєте те, що вона сказала? Тобто що знаки, які вона оце назвала, є саме ті, за допомогою яких ви передаєте вашу думку людям?

— Так, — дав на здогад старий.

— Це ви запросили мене?

— Так.

— Щоб скласти ваш заповіт?

— Так.

— І не хочете, щоб я пішов, не склавши цього заповіту?

Недвига хутко закліпав очима.

— Отож, мосьпане, тепер ви його розумієте? — запитала Валентина. — Ваше сумління може бути спокійне?

Та перш аніж нотаріус устиг відповісти, Вільфор одвів його убік.

— Пане, — сказав він, — невже ви вважаєте, що такий страшенний фізичний струс, якого зазнав пан Нуартьє де Вільфор, може не відбитися значним чином і на його розумових здібностях?

— Мене турбує не так це, — відказав нотаріус, — як те, у який спосіб ми будемо вгадувати його думки, щоб викликати відповіді.

— Ви й самі бачите, що це неможливо, — сказав Вільфор.

Валентина і старий чули ту розмову. Нуартьє зупинив пильний і рішучий погляд на Валентині; той погляд вимагав, щоб вона запе­речила.

— Не турбуйтеся про це, мосьпане, —