Читати книгу - "11/22/63"

я був надто ошелешений, щоби думати далі в той бік. Звісно, на ті глибокі, рвані рівчаки й сліди відцвітаючих рубців на місці швів важко було дивитися. Також і на обвислу шкіру, і на неприродно розширене ліве око, яке більше не могло моргати в унісон з правим.

Але вона усміхалася тією чарівливою однобокою посмішкою, і в моїх очах була Єленою Троянською. Я обняв її, і вона мене обняла, сміючись і плачучи. Під сукнею вона тремтіла всім тілом, наче дріт під високовольтною напругою. Коли ми з нею знов повернулися обличчями до аудиторії, там уже геть усі стояли, аплодуючи нам, окрім Міллера з Келтроп. Ці озирнулися, побачили, що самі там такі залишилися, приклеєні до стільців задами, а тоді теж неохоче приєднались до решти народу.

— Дякую вам, — сказала Сейді, коли люди затихли. — Дякую вам усім-всім сердечно. Особлива моя подяка Еллен Докерті, котра пояснила мені, що, якщо я не прийду, не подивлюся вам усім в очі, я жалітиму про це всю решту життя. А найбільше я вдячна…

Крихітна заминка… Я певен, що зал її не помітив, і тільки я зрозумів, як близько Сейді була до того, щоб повідомити п’ятьом сотням людей моє справжнє ім’я.

— …Джорджеві Емберсону. Я кохаю тебе, Джордже.

На що зал, звісно, просто вибухнув овацією. В темні часи, коли навіть мудреці непевні, освідчення в коханні завжди дієве.

7

Еллен повезла Сейді — виснажену — додому о десятій тридцять. Ми з Майком вимкнули світло в «Грейндж-холі» опівночі і вийшли надвір.

— Підете на післяпрем’єрну вечірку, містере Е? Ел казав, що триматиме харчевню відкритою до другої, а ще він купив пару діжечок. Хоча й не має ліцензії, та я не думаю, що його за це заарештують.

— Не сьогодні, — відповів я. — Я весь вимотаний. Побачимося завтра ввечері, Майку.

Поїхав я до Діка, перш ніж піти додому. Він сидів у піжамі на передньому ґанку, курив останню люльку.

— Доволі особливий видався вечір, — промовив він.

— Так.

— Ця молода жінка показала характер. Сильний, як у мало кого.

— Авжеж, показала.

— Ви по справедливості шануватиме її, синку?

— Буду намагатися.

Він кивнув:

— Вона на це заслуговує, як мало хто інший. Та й ви поводитеся порядком, наскільки я бачу. — Він кинув погляд на мій «Шеві». — Сьогодні, мабуть, ви можете поїхати туди машиною, поставите її там прямо перед будинком. Після сьогоднішнього вечора, гадаю, ніхто в місті на це й оком не змигне.

Можливо, він був і правий, але я вирішив, що краще убезпечитися, аніж потім жалкувати, і почвалав пішки, як це робив перед тим вже багато ночей. Мені потрібен був час, щоби вгамувалися мої власні розбурхані емоції. Сейді так і стояла у світлі рампи у мене в очах. Її червона сукня. Граційний вигин її шиї. Гладенька щока… і рвана інша.

Коли я дістався на Бортьову алею й увійшов, диван стояв складений. Я застиг, здивовано на це дивлячись, не певний, що маю думати. А потім Сейді погукала мене на ім’я — моє справжнє ім’я — зі спальні. Дуже ніжно.

Там горіла настільна лампа, кидаючи м’яке світло на її оголені плечі й один бік обличчя. Очі в неї блищали, дивились серйозно.

— Я гадаю, твоє місце тут, — промовила вона. — Я хочу, щоб ти був тут. А ти?

Я зняв з себе одяг і ліг поряд з нею. Її рука слизнула під простирадло, знайшла мене, почала пестити мене.

— Ти зголоднів? Бо якщо так, у мене є кекс.

— Ох, Сейді, я такий голодний.

— Тоді вимкни світло.

8

Та ніч у ліжку Сейді була найкращою в моєму житті — не тому, що вона причинила двері за Джоном Клейтоном, а тому, що вона знову відчинила двері для нас з нею.

Коли ми завершили кохатись, я вперше за кілька місяців запав у глибокий сон. Прокинувся я о восьмій ранку. Сонце стояло вже високо, «Мій хлопець повернувся» співали «Янголи»[598] в кухні по радіо, і я дочув запах смаженого бекону. Невдовзі вона покличе мене до столу, але ще не тепер. Поки ще ні.

Заклавши руки за голову, я дивився в стелю, злегка збентежений власною дурістю — власним майже добровільним засліпленням — з того дня, коли я дозволив Лі сісти в автобус до Нового Орлеана, не зробивши нічого, щоб його зупинити. Мені потрібно було пересвідчитись, чи має Джордж де Мореншильд стосунок до пострілу в генерала Вокера більший, аніж просто піддрочування до замаху нестабільного молодика? Але ж насправді існував зовсім простий спосіб це з’ясувати, хіба не так?

Це знає сам де Мореншильд, отже, я в нього й спитаю.

9

Сейді їла краще, ніж за весь час, що минув з того дня, коли в її дім увірвався Клейтон, і я також мав гарний апетит. Разом ми зачистили півдюжини яєць, плюс тости з беконом. Коли тарілки опинилися в мийці і вона курила сигарету вже з другою чашкою кави, я сказав, що хочу в неї дещо спитати.

— Якщо це про те, чи прийду я на шоу сьогодні, то не думаю, аби я змогла це витримати двічі.

— Ні, дещо інше. Але оскільки ти вже про це заговорила, то які саме слова тобі тоді сказала Еллі?

— Що настав час перестати жаліти себе й приєднатися до параду.

— Доволі жорстко.

Сейді погладила собі волосся проти пораненої щоки, цей жест у неї вже став машинальним.

— Міз Еллі ніколи не відзначалася делікатністю й тактом. Чи шокувала вона мене, коли влетіла сюди й почала проказувати, що час уже кинути байдикувати? Так, шокувала. Чи була вона права? Так, була. — Вона перестала гладити волосся і раптом сподом долоні різко відслонила його собі за спину. — Такою я відтепер завжди буду — хіба що трішечки згодом щось покращиться, — тож, я гадаю, краще мені до цього звикати. От Сейді й дізнається, чи справедлива та стара примовка, що не краса гарна, а дівка зугарна.

— Саме про це я й хотів з тобою побалакати.

— Добре, — пихнула вона димом крізь ніздрі.

— Припустімо, я заберу тебе в таке місце, у такий світ, де лікарі можуть виправити поранення на твоєму обличчі — не ідеально, але набагато краще, ніж це будь-коли вдасться доктору Еллертону з його командою. Ти поїхала б? Навіть якби знала, що ми ніколи звідти не повернемося назад?

Вона насупилася.

— Ми говоримо про це зараз гіпотетично?

— Взагалі-то ні.

Вона акуратно-повільно розчавила сигарету, обдумуючи мої слова.

— Це як міз Мімі їздила до Мексики на експериментальне лікування від раку? Бо я не думаю, щоби…

— Я говорю