Читати книгу - "11/22/63"

— Там ти будеш. А це означає, що й я теж. — Вона з боязкою ніяковістю дивилася на мене одним оком, тим, що залишала видимим її зачіска а-ля Вероніка Лейк.

— Я дуже-дуже тебе кохаю.

— Так, здогадуюся, що це так, — поцілувала вона мене в кутик губ. — І я кохаю тебе. Тож не ламай собі ніяких ніг і передавай усім, як я їм вдячна.

— Передам. Тобі не боязко залишатися самій вдома?

— Зі мною все буде гаразд.

Не зовсім відповідь на моє запитання, але це було найкраще з того, що вона наразі могла сказати.

6

Майк виявився правим щодо людей, котрі під’їдуть. Всі квитки на п’ятничне шоу ми продали за годину до його початку. Доналд Белінгем, наш техпомреж, пригасив у залі світло рівно о 20:00. Я очікував, що цього разу відчуватиметься менший драйв, порівняно з ледь не величним оригінальним шоу, особливо з тим його фінальним бомбардуванням тортами, яке ми наразі планували повторити тільки в суботу — тільки раз, бо погодились між собою, що нам не хочеться двічі прибирати сцену (і два передні ряди) у «Грейндж-Холі», — але й зараз все було майже так само чудово. В якийсь момент передній колега доктора Еллертона, перейнятий диким ентузіазмом тренер Борман, мало не завалив танцюючу Берту зі сцени.

Публіка повірила, що ті тридцять-сорок секунд вихилясів на краєчку рампи так і були задумані, й щиро аплодувала відчайдухам. Я, розуміючи, що насправді відбувається, підловив себе на емоційному парадоксі, для якого навряд чи можливе повторення. Стоячи за лаштунками поряд з буквально спаралізованим Доналдом Белінгемом, я дико реготав, у той час як моє перелякане серце колотилося у мене в горлі.

Гармонія цього вечора виявила себе під час фіналу. Рука в руці на середину сцени вийшли Майк і Боббі Джилл. Боббі Джилл звернулася до публіки:

— Міз Дангіл дуже-дуже багато значить для мене, її душевність, її християнська добродійність. Вона допомогла мені, коли я потребувала допомоги, вона змусила мене захотіти навчитися робити те, що ми зараз хочемо зробити для вас. Ми дякуємо усім вам за те, що ви прийшли сьогодні сюди, за те, що виявили вашу християнську добродійність. Правда, Майку?

— Йо, — підтримав її він. — Народе, ви найкращі.

Він поглянув ліворуч за лаштунки. Я показав на Доналда, схиленого над своїм програвачем з тонармом в руці, готового опустити голку в канавку. Цього разу батько Доналда вже точно дізнається, що той потай позичив грамплатівку з його колекції записів біг-бендів, бо цей чоловік теж сидів у залі.

Ґлен Міллер, давній-прадавній бомбардир, вибухнув своїм «У настрої», а на сцені, під ритмічне плескання аудиторії в долоні, Майк Косло й Боббі Джилл вжарили реактивне лінді, і то значно гарячіше, аніж це будь-коли вдавалося мені хоч з Сейді, хоч із Кристі. У них все пашіло юністю, ентузіазмом, радістю й від того гляділось шикарно. Помітивши, як Майк стискає долоню Боббі Джилл, доторком подаючи їй знак до розвороту назад й сковзання йому між ноги, я раптом перенісся в Деррі, побачив Беві-з-греблі й Річі-з-рівчака.

«Все в єдиній гармонії, — думав я. — Цей відзвук такий близький до перфектності, що неможливо відрізнити, де живий голос, а де його примарна луна».

На мить все стало абсолютно ясним, а коли так трапляється, ти бачиш, чим насправді є цей світ. Та хіба всі ми потай цього не знаємо? Перфектно налаштований механізм з вигуків і відгуків, які прикидаються коліщатками і шестірнями примрійного годинника, що цокотить за потаємним склом, яке ми називаємо життям. За ним? Під ним і довкіль нього? Хаос, буревії. Чоловіки з кувалдами, чоловіки з ножами, чоловіки з гвинтівками й пістолетами. Жінки, котрі нівечать те, чого не можуть опанувати, й недооцінюють те, чого не можуть зрозуміти. Всесвіт жаху і втрат, що оточує єдину освітлену сцену, на якій танцюють смертні, кидаючи виклик темряві.

Майк і Боббі Джилл танцювали у своєму часі, і їхнім часом був 1963 рік, епоха коротких стрижок, телевізорів-комодів і саморобної гаражної рок-музики. Вони танцювали в той день, коли президент Кеннеді пообіцяв підписати договір про заборону ядерних випробувань і сказав репортерам, що він «не має наміру дозволити нашим збройним силам угрузнути в болоті химородної політики й задавненої ворожнечі в Південно-Східній Азії». Вони танцювали так, як танцювали колись Беві й Річі, як танцювали ми з Сейді колись, і вони були прекрасні, і я їх любив не попри їхню крихкість, а завдяки їй. Я їх і зараз люблю.

Завершили вони ідеально, зі здійнятими вгору руками, важко дихаючи, обличчями до публіки, яка теж піднялася на рівні. Майк дав їм повних сорок секунд побити в долоні (дивовижно, як швидко вогні рампи можуть перетворити скромного лівого захисника на цілком упевненого в собі лицедія), а потім закликав до тиші. Поступово вона настала.

— Наш режисер містер Емберсон бажає сказати кілька слів. Він вклав чимало зусиль і творчої наснаги у створення цього шоу, тож я сподіваюся, ви зустрінете його, не жаліючи долонь.

Я вийшов під свіжий шквал аплодисментів. Потиснув руку Майку і чмокнув у щічку Боббі Джилл. Вони збігли зі сцени. Я підняв руки, просячи тиші, й розпочав свою ретельно відрепетирувану промову, пояснюючи їм, що Сейді не змогла бути присутньою цього вечора, і дякуючи від її імені їм усім за їхню присутність. Кожний бодай чогось вартий промовець знає, що треба звертатися до якихось конкретних осіб в залі, отже, я сконцентрувався на парі в третьому ряді, напрочуд схожій на Маму і Тата з «Американської готики»[597]. Це були Фред Міллер та Джессіка Келтроп, члени шкільної ради, котрі відмовили нам у використанні шкільного залу на підставі того, що Сейді, котру негарним чином спаплюжив її колишній чоловік, тепер належить ігнорувати, наскільки це можливо принаймні.

Я встиг промовити якихось лише чотири речення, як мене перервали здивовані ахкання. Слідом почалися оплески — рідкі спершу, вони швидко переросли в овацію. Публіка знову підхопилася на ноги. Я поняття не мав, чому вони аплодують, поки не відчув легкий, обережний потиск в себе на руці вище ліктя. Обернувшись, я побачив, що поряд зі мною в своїй червоній сукні стоїть Сейді. Волосся вона зачесала собі догори й закріпила його блискучим вінчиком. Її обличчя — обидва його боки — було цілком видимим. Я був зворушений, відкривши для себе, що явлені нарешті цілком сліди поранень, не такі жахливі, як я боявся. Таки мусить існувати десь якась універсальна правда, але