Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

переживає повторну радянізацію та ресталінізацію. Сталіна звеличують як видатного економічного модернізатора та полководця, який перетворив СРСР на ядерну наддержаву. Російські політики засуджували зусилля з десталінізації України та визнання Голодомору геноцидом українського народу, вимагаючи, щоб Київ погодився з російським баченням голоду 30-х років.

Інтерпретації національної історії, яку ми розповідаємо нашим дітям, лідери, яких ми вшановуємо, а також засудження чи приховування злочинів проти людства відображають наші політичні переконання, наше ставлення до демократії та прав людини. Сталін і Гітлер є антитезою європейської демократії, яку Україна прагне побудувати. Тимчасом Сталін є ключовою фігурою історичного пантеону в авторитарній політичній системі Путіна, його міфології «Великої Вітчизняної війни», виправдання пакту Молотова-Ріббентропа та бачення відродженої російської могутності.

Російська агресія проти Україну знайшла своє відображення у ставленні громадськості до Другої світової війни. Тоді як Росія використовує День перемоги 9 травня як привід для демонстрації власного мілітаризму, Україна долучилася до інших європейських країн у відзначенні 8 травня Дня пам’яті та примирення. Чи не вперше більшість українців позитивно ставляться до націоналістичних партизанів, які боролися проти нацистських та радянських окупаційних сил[1366]. ОУН та УПА, засуджені Радянським Союзом і сучасною Росією, під час Другої світової війни організували один із найпотужніших партизанських рухів, використовуючи тактику та творчий підхід, який в дечому повторювали учасники Євромайдану та добровольці АТО.

Вперше частка українців, які підтримують членство своєї країни в НАТО, перевищила відсоток тих, хто виступає проти нього (за Кучми вступ до НАТО підтримувала лише третина населення, а за Януковича — не більше 20%)[1367]. Між 2015 і 2016 роками підтримка членства в НАТО збільшилася із 43% до 48%, а деякі опитування вказували, що його схвалює понад половина громадян[1368]. Соціологи фонду «Демократичні ініціативи» з’ясували, що підтримка євроатлантичної інтеграції протягом 2013–2015 років зросла з 7% до 33,5% на півдні та із 2% до 32% — на сході України[1369]. Таке ставлення ще більше зміцніло у наступні роки: якби референдум щодо членства в НАТО відбувся у 2018 році, в ньому взяли б участь 60% українців, з яких 73% проголосували б «за»[1370].

Згідно з опитуванням 2018 року, 52% українців воліли б бачити свою країну членом Європейського Союзу і лише 18% — членом Митного союзу на чолі з Росією[1371]. Це вказує на докорінну та довготривалу зміну ставлення громадян України до зовнішнього світу. Підтвердженням цих змін на офіційному рівні стало голосування в парламенті у вересні 2018 року щодо закріплення курсу на вступ до ЄС і НАТО в Конституції України. Поправку підтримав 321 депутат; проти голосувало лише 28 депутатів «Опозиційного блоку» та один позафракційний[1372].

ВИСНОВКИ

Коли екс-президента Леоніда Кравчука запитали, чи можливе повернення до відносин «стратегічного партнерства» між українцями та росіянами, він повторив за Анастасією Дмитрук: «Ніколи ми уже братами не будемо. Назавжди»[1373]. Кравчук процитував рядки видатної української поетеси Ліни Костенко:

«І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди, Маленький сірий чоловічок Накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра — ви».

На третьому році війни величезна більшість українців (71,8%) називають Росію «державою-агресором» та стороною конфлікту на Донбасі, і лише від 8 до 12% українців з цим не