Читати книгу - "Зцілення душі, The goddess Aphrodite"

Домінік, відчуваючи, як тривога пронизує його серце, поглянув на Емму. Його думки були переповнені спогадами про найбільшу слабкість — минуле, коли він був спокушений темрявою, коли втратив віру у себе та у свої можливості. Та ось тепер, тримаючись за руку з Еммою, він зрозумів, що справжня сила — це не втеча від страхів, а здатність стояти проти них разом.

Вони знову трималися за руки. Їхні пальці переплелися, і від того тепла, що передавалося від одного до іншого, темрява почала відступати. Їхня рішучість стала їхнім світлом, і чим сильніше вони стояли разом, тим більше темні постаті розчинялися в порожнечі.

Віщунка мовчки спостерігала, і її погляд ставав дедалі спокійнішим, бо бачила, як сили темряви не змогли подолати світло в серцях героїв. Вона зрозуміла, що це була найважливіша частина випробування: не сила фізична, а здатність триматися разом, попри всі внутрішні демони.

Коли темряви більше не було, перед ними виникло нове випробування. Земля почала труситися, і величезні скелі під ногами розкололися, відкриваючи перед ними глибоку прірву. Лише один міст, що здавався тонким, як волосина, тягнувся через безодню. Цей міст був не просто фізичним випробуванням, це була перевірка їхньої відданості один одному.

— Щоб пройти через це, ви повинні не лише вірити в себе, але й довіряти один одному, — лунала глибока й меланхолійна думка віщунки. — Якщо хтось із вас сумніватиметься, міст розсиплеться.

Емма поглянула вниз, і в її серці спалахнув страх. Їй здалося, що міст ось-ось зламається під її ногами, але вона відчула руку Домініка, що стиснула її з усієї сили. Її страхи почали танути, коли вона зрозуміла, що для того, щоб пройти через це, їй не потрібно бути ідеальною, їй потрібно було просто вірити в їхню спільну силу.

— Ми пройдемо, — промовив Домінік, і його голос звучав так твердо, що навіть земля здригнулася.

Вони почали йти, крок за кроком, над прірвою. Міст коливався під їхніми ногами, але їхні серця були впевненими, і кожен їхній крок став міцнішим. Вони йшли через це випробування разом, не сумніваючись і не відступаючи. І з кожним їхнім кроком міст став усе більш стабільним, поки врешті-решт вони не опинилися по інший бік, де темрява остаточно розсіялася.

Віщунка знову з’явилася перед ними, її погляд був теплим, і в її очах видно було відчуття гордості.

— Ви пройшли через це, — сказала вона і зникла без сліда.

Сіра тінь віщунки розвіялася, і на її місці залишилося лише відчуття неясності, немов сама реальність навколо почала тремтіти. Ліс, який оточував їх з усіх боків, здавався безкраїм і заплутаним. Кожне дерево виглядало однаковим, а земля під ногами була вкривлена мохом, який поглинув кожен їхній крок. Здавалось, що всі ознаки світу просто зникли, і навколо панувала глибока тиша.

— Що тепер? Куди йти? — прошепотіла Емма, обхопивши плечі Домініка, почувши відлуння свого голосу в тій безмовній пустоті.

Замість відповіді, перед ними знову з'явився голос віщунки, цей раз більш прозорий, ніж раніше.

— У цьому лісі немає доріг, і якщо ви шукаєте підказки, не чекайте їх у вигляді звичних знаків, — її слова лунали, але не було видно її постаті. — Ваша дорога почнеться тоді, коли ви слухатимете не тільки те, що говорять ваші очі, але й те, що відчуває ваш внутрішній голос.

Домінік заплющив очі і зробив глибокий вдих, а потім поклав руку на серце Емми.

— Ми не можемо покладатися лише на логіку, нам потрібно відчути, що правильно. Давай спробуємо. — його голос звучав заспокійливо, немов він сам вірив у силу внутрішнього чуття.

Вони почали стояти тихо, прислухаючись до себе. Повітря було вологим і прохолодним, з запахом лісу, дерев і землі. Вітри не було, але раптом здавалося, що легкий подих вітерця ніби обвів їх, і це відчуття було зовсім не таким, як будь-коли раніше.

Емма заплющила очі, зосередившись на своїх відчуттях. В її серці щось тріпотіло, наче тонкий зв’язок з чимось більшим, ніж вона сама. І в ту ж мить вона відчула — це був внутрішній голос, який не потребував слів. Щось у лісі притягувало її, і це було не відчуття небезпеки, а, навпаки, велика потреба йти вперед.

— Туди, — тихо прошепотіла вона, вказуючи пальцем в напрямку, де, здавалось, простір починав трохи змінюватися. Лінія дерев ставала більш розрідженою, і вдалині можна було побачити слабке світло, яке не належало сонцю.

Домінік не заперечував. Він теж відчував цей енергетичний потік. Поки вони йшли, дерева ставали все менш густими, а лісні звуки ставали тихішими, ніби й сам ліс відступав, дозволяючи їм йти.

На їхньому шляху з’явилися перші ознаки зміни: низькі, вузькі квіти, що світяться м’яким світлом, заполонили землю навколо, випромінюючи дивний спокій. Вони йшли далі, не відриваючи погляду один від одного. Темні постаті і примари страхів залишилися позаду, тому що цей шлях був шляхом внутрішньої впевненості.

Зненацька перед ними відкрилася велика поляна, на якій розкидані великі камені, покриті мохом і лишайниками. В центрі поляни було невелике озеро, де вода переливалася яскравим сріблястим світлом. Здавалося, що це місце було магічним, і хоча озеро виглядало спокійним, Емма і Домінік знали, що це — місце, де їх чекає наступне випробування.

— Це озеро русалок, — промовив Домінік, відчуваючи, як його серце б’ється швидше. — Але чому це не таке, як ми собі уявляли?

Відповідь не забарилася. Вода почала тремтіти, і з її глибини з’явилася постать, що схожа на русалку, тільки вона не була зовсім людською. Вона була виготовлена з води, її очі сяяли відбиттям сріблястого світла, а волосся було наче струмені води, що плелися в танці з водною поверхнею.

— Ви дісталися сюди, — пролунав її голос, глибокий і мелодійний, як спів хвиль. — Але перед вами ще одна перевірка — чи готові ви довірити один одному свої душі?

Русалка стояла перед ними, її очі виблискували, і здавалося, що її погляд проникає глибоко в саму душу. Її фігура була розмитою, як сама вода, і кожен її рух викликав відчуття невидимої сили, що перебувала в гармонії з природою. Вода навколо неї дзюрчала, мов тихий спів древнього лісу, а її голос звучав, немов цей спів, зачаровуючи й водночас випробовуючи.