Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

        - Дякую, я думала ким я хочу бути, коли виросту. Хтось хоче стати лікарем, хтось співаком чи актором, а моя мрія проста – залишитись тут і продовжувати допомагати таким самим діткам, як я. – Я побачив в цих маленьких і зовсім юних очах стільки болю, що захотілося обійняти цю дівчинку і забрати її біль собі, а поруч стояла Лана з повним очима сліз, яка пишалася цією дівчинкою. – Мені було три, коли я потрапила сюди. Як розказала мені Лариса Олександрівна, мої батьки потрапили в аварію і померли на місці. Живих рідних у мене не залишилось, тому я одразу потрапила сюди. Тут мене люблять, ніхто не ображає, адже ми всі одна велика сім’я – саме тому я зобразила наш дитячий будинок, бо хочу допомагати Ларисі Олександрівні в її важкій роботі, дякую.

        - Олесю, - тільки і сказала Лариса і побігла до дівчинки, міцно обіймаючи її, зі сльозами на очах.

        - Ну все, бо ви мене задушите, - зі сміхом сказала дівчинка.

        - Дякую, це хороша мрія, сподіваюся в тебе все вийде. – ще раз обійнявши дівчинку, Лариса витерла сльози і я мимохідь побачив, як Лана зробила те саме.

        - Олеся, ти неймовірна, - все що сказала їй Лана і дала свій кулак, щоб дівчинка могла відбити їй.

        - Ти теж, он якого охоронця собі знайшла, очей з тебе не зводить, - махнула ця бешкетниця прямо в мій бік, на що я почув солодкий сміх Лани.

        - Не переживай, Лесю, я буду і твоїм охоронцем, якщо тобі це потрібно. В тебе дійсно хороша мрія, я в тебе вірю, - і я вперше щиро посміхнувся цій маленькій дівчинці. – Пам’ятай, якщо тобі що потрібно, завжди до твоїх послуг.

        - Добре, ти головне будь поруч з Ланою, а то вона завжди знаходить пригоди на свою задницю, - засміялась вона.

        - Ти надто розумна і гостра на язик в свої п’ять, Олесю, - з долею невдовлення і веселощів сказала рисеня.

        - Ну, давайте продовжимо у нас є ще декілька робіт.

         Ми рухались далі під мелодійний сміх маленької Олесі. Все ж ця дівчинка дедалі більше подобалась мені. Було в ній щось таке зачаровуюче, не знаю, як вона це робила, але навіть того не бажаючи, я став її прихильником.

         Ми побачили чудову картину, де нам відкрився космос, і Кирило, якому було вісім розповів, що захоплюється асторономією. Любить вивчати зорі і сузір’я, планети, а коли виросте, то мріє відкрити власний музей космосу. Далі була Емілія, якій було вже шістнадцять і вона розповіла, що мріє відкрити студію візажу, але спочатку хоче подорожувати світом і вивчати різні культури. Маленький Олексій, якому тільки нещодавно виповнилось чотири, намалював багато різних тварин. Він ще не знав точно, що б таке обрати, ким хоче стати, але він дуже любив фауну.

        Кожна дитина розповідала про свої мрії і бажання так, ніби завтра – це все, що у них є. І тут у мене народилась дуже цікава думка, яку я вирішив обдумати пізніше. Діти були дуже щасливі від того, що сьогодні вони були не одні, а їхні мрії не банальні, а цікаві комусь.

        Я весь час тримав Лану за руку, і десь всередині виставки зрозумів, що в іншій руці у мене теж тепла долонька меншого розміру. Коли опустив свої очі, то побачив чорняве волосся і жовту сукенку, Леся йшла поруч і тримала мене за руку. Ти ба, оце так новина. Данило Бернет – приборкувач дітей. Мабуть, я сподобався їй так само, як і Лана. Проте, це було щось нове, адже я ніколи раніше не мав справи з дітьми. Лана в свою чергу, побачивши цю картину, тільки посміхнулась мені. Йдучи поруч з цими двома і тримаючи їх за руки, мені здалося, що я знайшов сім’ю. Дві геть різні зовні, але такі схожі своїми долями і характером дівчата, захопили мого внутрішнього монстра.

        Звісно, для дітей накрили обід, а я в свою чергу, мав честь сидіти поруч з Олесею. Вона надто любила Лану, і сьогодні ні на крок не відступала від неї. Вони по-дівочому перешіптувались, а я ловив тільки уривки їхніх таємниць.

        - Лана, знаєш мене вчора Нікіта в роздягальні поцілував, - зніяковіши і зиркнувши, чи я раптом не підслуховую, мовила Олеся. Я ж у свою  чергу, чемно їв лазанью і робив вигляд, ніби нічого не чую.

        - Та ти що, а ти раптом не маленька? – На цих слова з мене вирвався внутрішній сміх, який привернув увагу рисеняти. – Ти подавився? – Я бачив, як вона вловила, що це був сміх.

        - Ні-ні, все гаразд, просто крихта не туди потрапила, ви продовжуйте, - я бачив, як горіли очі Лани, адже вона відчувала, що це обман.

         - Жуй краще!

        - Обов’язково, - я стрільнув в неї очима і ще не встиг поглянути на тарілку, як почув тоненький голосок.

        - Здається мені, Ланко, що ти з цим дядьком здорово влипла, він же просто обожнює тебе.

        - Так, малявка, давай більше їж і менше говори, інакше наступного разу побачиш мене через місяць.

        - Ти знав, що вона інколи буває жахливою занудою? Якщо ні, то рада повідомити! – І ця маленька хитрунка кліпнула мені, черпаючи виделкою свій обід.