Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

        - Данило, а це Лариса Олександрівна Лемешко – директор дитячого будинку і, разом з тим, моя хороша подруга. – Я здивувався даному формулюванню, але якщо Лані подобається ця жінка, то нехай так і буде, я потисну їй руку і ми перейшли в зал.

        - Що вас спонукало приїхати до нас, чи краще запитати хто? – Лариса Олександрівна добре знала, що запитувала, адже я рідко з’являвся на таких заходах і якби не рисеня, то сьогодні мене б тут не було.

        - Лана. – Коротко відповів я, так як не бачив сенсу розповідати цій жінці всі свої мотиви. Лана тільки коротко посміхнулась і стиснула мою руку.

        - Я сказала Данилові, що збираюся на виставку до вас. Тому він вирішив відкласти свої справи і скласти мені компанію. Це дуже цінно для мене. – Такі теплі слова від неї топили лід в моєму серці.

        - Ну, сподіваюся, ми не розчаруємо вас сьогодні. Дітки, знаючи, що приїде Лана, дуже готувались. Вони полюбили її за останній рік не за те, що вона робить внески і допомагає нам з різними проблемами, а за те, що вона приходить провести з ними час. Вам дуже з нею пощастило. – Навіть не знаючи, що між нами, ця жінка вирішила, що ми пара. Отже, непогано грали роль закоханих.

        - Я знаю.

        - Ларисо, ну годі тобі, розхвалила тут мене, вже нема куди. Я могла б більше приділяти часу діткам, але не роблю цього, тому перестань.

        - Лана приїхала, Лана приїхала, - на нас налетіла маленька дівчинка, якій було від сили п’ять років, вона нагадувала соняшник. Чорне волосся, рожеві щічки і така ж сонячна сукня, як і в Лани, тільки пишна. Вона так зраділа, що ледь не збила нас з ніг.

        - Привіт, Олесю, я скучила за тобою, - вона покружляла дівчинку на руках і посміхнулася їй щиро, як нікому іншому, - ти сьогодні надзвичайно красива, тобі личить ця сукня.

        - Дякую, - тут вона помітила мене і зашарілась, вже тихіше прошепотіла Лані, - а це хто з тобою, твій чоловік?

        - Олеся, - шикнула на неї Лариса.

        - А що, я ж бачу, як він на неї дивиться. Ланка йому подобається, та що там, вона всім подобається, так що закатай губу дядя – ділитися будеш з нами. – Лана почала хіхікати, а я розумів, що є якийсь невловимий зв’язок між цими двома. Надто нагадують вони одна одну.

        - Я не збираюся її від вас забирати, навпаки, приїхав побачити з ким вона проводить час і познайомитись з вами ближче, я Данило, - я поцілував її в руку і вона знову почервоніла.

        - Лесю, злізь з Лани і ходімо, час відкривати виставку.

        - Вибачте, Ларисо Олександрівно, я загралась. Просто зраділа, коли побачила Лану.

        - Ти їй сподобався, але вона ревнує мене, - прошепотіла Лана, коли ми зайшли в кімнату, де були картини.

        Леся ні на крок не відходила від Лани, і я вловив, що навіть їхні слова і рухи подібні. Ці дві дівчинки були точним відображенням одна одної, тільки Леся була щасливіша, тому що в неї були друзі і ті, хто її по-справжньому люблять просто так, на відміну від мого рисеняти.

        Я розглядав картини з непідробним захопленням, діти малювали власні мрії. Все, що я побачив мене справді вразило, хлопчик Мишко, якому тільки десять, стояв біля своєї робити і розповідав чим саме він надихнувся.

        - Я довго думав, ким саме я хочу стати, але остаточно зрозумів, коли вперше зламав руку, падаючи з паркану. Було боляче, але я терпів – відкритий перелом справа непроста, але я не міг показати дівчаткам, що я слабак. – Хлопчик глянув мені в очі і, мабуть, побачив в моїх очах повагу і захоплення його мужністю. Набравши повні груди повітря, він продовжив. – Я потрапив в лікарню, далі все як в тумані. Це було непросто, але я захоплююся роботою, яку зробили лікарі, їхніми вміннями, силами і терпінням. Потім до нас почала приїжджати Лана і розповіла, що теж лікар. Ми багато говоримо з нею, вона допомагає нам знати те, що нас цікавить.

        Я розглядав картину, на якій зображена операційна, так чітко все розставлено: стіл із стерильними інструментами, операційний стіл, світло, прилади для вимірювання тиску і серцевого ритму. Мені здалося, що я навіть відчув стерильний лікарняний запах. Мишко подякував нам за увагу, потиснув мені руку і тепло обійняв Лану. Цим дітям насправді потрібні тільки любов і увага. Послухавши інших дітей, ми перейшли до  картини Олесі, яка хотіла відкривати виставку, але їй сказали, що вона занадто маленька для цього. Вона звісно надула свої маленькі щічки і що дивно – весь час трималася ближче до мене. Мені здалося, що вона хотіла саме моєї уваги і я тихо заговорив до неї, щоб нікого не відволікати.

        - Отже, Олесю, ти боїшся, що я вкраду у вас Ланку?

        - Я не боюсь, тому що знаю, що вона нас не кине, бо любить. А ти її? – От же ці діти, все їм потрібно знати.

        - Давай я скажу так, мені подобається Руслана, а от чи кохаю я її казати поки рано. Така відповідь тебе влаштує? – Я тримав її за маленькі плечки і відчув, як вони напружились під моїми руками.

        - Поки ти її не ображаєш, то подобаєшся мені, але якщо ти зробиш їй боляче, ми перестанемо бути приязними з тобою.

        - Олесю, ти можеш нам розповісти про свою мрію? – Очі дівчинки загорілися від слів Лариси і вона миттю опиналась біля своєї картини.