Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Нічого незаконного? Панно Квітко, за останній тиждень я вже вдруге ловлю вас у місці, де ви не мали би бути. І будьте вдячні, що я і справді не здав вас королівській сторожі. Бо у такому випадку ви би, певно, тільки зараз вибралися з підземель палацу. 

Йовіла насторожилася. Виглядало так, наче артефактор говорив серйозно, але з чого би сторожі тиждень тримати якусь журналістку у в’язниці? Звичайною справою було виписати штраф, попередження на редакцію чи щось подібне, але те, про що говорив Сорен, виходило далеко за рамки. Невже королівський відбір, попри його незвично вузький розмах, сприймали так серйозно? Що ж, це мало би неабияк ускладнити Йовілі та Сарі роботу. 

Тим часом вони тим самим прогулянковим кроком оминули літню резиденцію принца, поле для пікніків, і вдалині вже виднілися ворота палацу. Йовіла прекрасно розуміла, до чого усе йде – зараз її просто виставлять за поріг, і добре, якщо дійсно не здадуть вартовим. Йовіла вже відкрила рота, щоб сказати артефактору, що виганяти її немає потреби, але раптом подумала про інше.

 – То ви також завідуєте відбором? З чого раптом така пильна увага до преси? 

Сорен нахилив голову вбік і ледь помітно кивнув. 

 – Я один з багатьох, хто завідує відбором. Ви могли здогадатися, що я відповідаю за безпеку. І задля вашої ж безпеки раджу вам прямо зараз покинути палац. 

Вони саме дісталися воріт. Двоє вартових при їхній появі виструнчилися і підняли свої алебарди, що до того лежали на землі, звалені до купи. Здається, вони очікували спокійного вечора і зовсім не сподівалися побачити головного придворного артефактора під руку з претенденткою на звання королеви. 

 – Зачекайте, я.. – почала Йовіла, повертаючись лицем до Вітана Сорена. Той натомість прищурився та стиснув її лікоть. 

 – Панно Квітко. Я зараз роблю вам послугу, яку насправді не мав би, і даю вам можливість покинути палац спокійно, тож не зловживайте моїм терпінням. І дам вам пораду наостанок: не намагайтеся знову проникнути до палацу. Однаково на відборі ви не знайдете того, що шукаєте. І про безпеку я говорив серйозно. 

Щось зблиснуло у очах Сорена – щось серйозне і дуже небезпечне. Чи це був відблиск місяця? Сама не знаючи чому, Йовіла зробила несміливий крок назад. Артефактор провів рукою по спідниці її сукні, на мить затримався на талії – так швидко, що Йовіла навіть не встигла відреагувати і навіть смикнутися. Потім він стиснув її долоню, підніс до свого лиця і поцілував її пальці гарячими губами, і в прохолоді ночі Йовілі навіть здалося, що її щось обпекло. 

 – Сподіваюся, побачимося нескоро, – сказав він і відступив. Поки Йовіла намагалася оговтатися від цієї несподіваної близькості, він зробив якийсь швидкий знак вартовим, розвернувся і стрімко попрямував геть. Його темна постать зникла у тінях, і Йовіла залишилася стояти перед двірцевими воротами одна. 

 – Кхем, панно, виходьте за ворота.

Йовіла різко певернулася, і тільки тоді згадала про двох вартових, що стояли біля виходу. Це, здається, були інші, не ті, які перевіряли їхні речі під час заїзду. Чи знали вони, що вона наречена принца? Оце було би сміху, якби її через Соренову помилку й справді вигнали з палацу. 

Йовіла посміхнулася, намагаючись викинути з голови артефактора, його риб’ячі небезпечні очі і руки, які блукали там, де не слід. Вона підійшла до вартових ближче, щоб вони точно розгледіли її лице і, можливо, впізнали у ній баронову дочку. 

 – Вибачте, здається, сталося непорозуміння. Я наречена принца, можете перевірити. Пан Сорен прийняв мене за журналістку, а мені незручно було його виправляти, – зашарілася Йовіла. Ще тільки не вистачало ногою пошаркати для повноти образу. Вона натягла на обличчя дуже сумний і винуватий вираз, а потім додала: – мене звати Йовіла фон Літтен, перевірте, будь ласка, у документах. 

Вартовий виглядав так, ніби ця дилема -дозволити їй залишитися у палаці чи ні, була для нього надто складною. З одного боку, він не мав права обмежувати пересування претенденток (точніше, він завжди мав їх впускати, але не випускати), з іншого ж боку – щойно придворний артефактор наказав йому цю дівицю вигнати і навіть не підпускати до брами знову.

На щастя, вартових на сторожі було двоє, і другий, молодший, виявився більш кмітливим. 

 – Чуєш, Барт, я пам’ятаю її. Правда наречена. Пам’ятаєш, це ж вона влаштувала сцену перед заїздом? – вартовий шепотів, але явно недостатньо тихо, щоб Йовіла нічого не почула. Сцен ніяких Йовіла не влаштовувала – вона боролася за свої цілком законні права, але зараз завважала за потрібне притримати свою думку при собі. Вона не пам’ятала цього другого вартового, але, насправді, була тоді настільки зайнята власними думками, що мало уваги звертала на все, окрім наречених принца.

 – Так, так, це була я! Я правда претендентка, будь ласка, відпустіть мене, я ще хочу повернутися на бал, – Йовіла заломила брови і склала руки на сукні, як учениця з пансіону благородних дівиць. Зі сторони, вона сподівалася, і справді виглядало невинно і довірливо. 

Один з вартових, більш впертий, схилив голову на бік.

 – Ну добре, тільки не ідіть тим ж шляхом, що пан артефактор. Нам проблеми не нужні, – пробурмотів він і зробив Йовілі знак рукою. Вона чекати не стала і, швиденько прихопивши нижні спідниці, підтюпцем побігла боковою стежиною, що тяглася попід двірцевою стіною.