Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Ви можете сміливо ступати, панно Квітко. Я сам закладав артефакти у сходи, тож боятися вам нічого, – промовив Сорен. Його по-риб’ячи бліді очі дивилися на Йовілу з ледь прихованою смішинкою і ще менш прихованим роздратуванням. Йовілі подумалося, що в світлі місяця та магічних світлячків обличчя артефактора здається трохи цікавішим, ніж зазвичай – але вона й сама не могла сказати, чому.

 – Не повірите, але я саме цього й боюсь, – відрізала Йовіла і зробила крок назад. 

Так, звісно, зараз вона ступить на примарну зачаровану сходинку, яка провалиться під її ногами, і поминай як звали. Найменше, що на неї очікує у разі падіння – переламані ноги, і так вона точно не зможе брати участі у відборі.  

Вираз обличчя Сорена не змінився, і він спокійно першим ступив на сходи. Йовіла пішла за ним, готова будь-якої миті вхопитися за край кафтану чоловіка. Вона не надто довіряла магії, роботу якої не розуміла. І як саме Сорен створив сходи просто з повітря, Йовіла не знала – це були чари і артефакти такого високого рівня, що навіть професори зі столичної магічної академії мали б поламати над ними голову. 

Йовіла ж навіть не вивчала магію, тож ставилася до чаклунств з підозрою. 

Сорен першим зійшов зі сходів і навіть подав Йовілі руку, яку вона швидко прийняла. З останніх сходинок вона буквально зіскочила, і під її ногами в незручних туфлях зашелестіла мокра трава. 

Сорен без жодного слова повів її до вимощеної бруківкою стежини.  Їхні кроки гулко відбивалися у тиші саду; Сорен невимушено провів Йовілу повз трояндовий сад і алею конвалій, що вночі пахли особливо задушливо. Він виглядав так, начебто дійсно насолоджувався прогулянкою, і Йовіла навіть на мить подумала, що вона помилилася, і Сорен підійшов до неї тільки тому, що вгледів у натовпі знайоме обличчя. 

 – То що ви робите тут, панно Квітко? Вже вдруге, маю зауважити. Ви знаєте, що за незаконне проникнення до палацу ви можете не просто втратити роботу, але й потрапити до в’язниці? 

Йовіла ледь не перечепилася через камінець, але втрималася на ногах (не останньою чергою завдяки Соренові, за чий лікоть вона все ще трималася). То ось до чого він вів – наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Невже він думав, що вона була би настільки дурна, щоб, пробравшись до палацу без дозволу, стояти у всіх на очах? 

Хоча Йовіла сумнівалася, що Сорен насправді має стільки влади, щоб її вигнали з роботи – це було радше примітивним залякуванням, з якими їй раніше доводилося стикатися вже неодноразово. А ось штраф для редакції виглядав цілком реально і неприємно. 

 – Чому ви думаєте, що в мене немає права бути тут, пане Сорене? 

 – Вас немає у переліку допущеної преси. Я особисто перевіряв і затверджував його, і впевнений, що від вашої редакції дозвіл отримали зовсім інші люди. То як ви поясните сторожі своє перебування тут?

Йовіла посміхнулася. Звісно, величний артефактор Вітан Сорен був вищий за те, щоб цікавитися королівським відбором чи перевіряти імена конкурсанток. З іншого боку, донедавна кандидаток на роль нареченої принца було не менше, ніж пів сотні, і пам’ятати всіх було просто неможливо. Та й вона була вписана з іншим прізвищем – батьковим, яким перестала користуватися з моменту, як покинула маєток шість років тому. 

 – То ви плануєте здати мене сторожі? – уточнила Йовіла, трохи піднявши брови. 

 – Я планую випровадити вас з палацу, якщо точніше. Але коли будете пручатися, то не сумнівайтеся, ви опинитеся у поліційному відділку. Ви ж не очікуєте від мене доброти після того, як натравили на мене стада дівиць своєю статтею? 

Сорен посміхнувся краєм тонких безкровних губ і кинув на неї швидкий погляд. Йовіла натомість сама відвела очі і з пів хвилини дивилася в землю, поки вони йшли дорогою з бруківки. Вона, прямо кажучи, не очікувала, що та стаття наробить так багато шуму, і що хоч хтось сприймає оці списки наречених всерйоз. Та й, чесно кажучи, в ту мить вона навіть подумати не могла, що її писанина хоч якось вплине на життя Сорена. 

Але “стада дівиць”? Не надто ввічливо. Вона й сама ж тепер, виходить, була в так званому “стаді” дівиць, які боролися за руку принца Еріка. 

 – А ви досить гострі на язик. Ще одна якість, яку молоді панянки дуже цінують у чоловіках, особливо у претендентах на їхню руку і спадок, – протягла Йовіла, розтягуючи губи в усмішці. Посмішка з обличчя Сорена повільно спала. 

 – Ви ж розумієте, що я можу додати вашій газетці проблем, якщо ви продовжите писати ці нісенітниці? – запитав він, скоса поглядаючи на Йовілу. Він намагався сказати це впевнено – можливо, навіть з насмішкою, але Йовіла чула у його голосі безнадію. 

Звісно, він сам чудово знав, що мало що може зробити з “Панною в рожевому”. Журнал навіть не був жовтою пресою у прямому сенсі цього слова – Йовіла завжди пишалася тим, що працює у якісному виданні, тож Сорен міг погрожувати скільки завгодно, але все це було марно. Насправді, порівняно з усією іншою знаттю він незна як опинився у вкрай вигідному становищі – за останні роки Йовіла була чи не єдиною, хто витягла його ім’я на друковані сторінки. 

 – Спробуйте, – Йовіла тільки стиснула плечима. – Але ми не робимо нічого незаконного, тож я залюбки подивлюся, як ви намагаєтеся. 

На її слова Сорен тільки іронічно підняв брову.