Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Андреа помітно збентежився.

— Я охоче був би вашим ручителем, — провадив граф Монте-Крісто, — проте маю звичку сумніватися в найліпших друзях і якусь потребу викликати сумніви в інших людей, тож був би не у своєму амплуа, як кажуть актори, і наразився би на освистування, а це вже зайве.

— Проте, пане графе, — зважився заперечити Андреа, — з поваги до лорда Вілмора, який мене вам рекомендував...

— Та звісно, — сказав граф Монте-Крісто, — однак лорд Вілмор не приховував від мене, що у вас була таки бурхлива молодість... Ні, ні, — сказав він, побачивши, як Андреа занепокоєно поворухнувся, — я не вимагаю від вас сповіді, утім, задля того й викликав я з Лукки вашого батька, щоб ви більше нікого й не потребували. Зараз ви його побачите, він трохи скутий, тримається трохи неприродно, та це через мундир, а як дізнаються, що він уже вісімнадцять років на службі в австрійському війську, то з нього не будуть вимагати багато: ми взагалі не вимогливі до австрійців. Зрештою, батько з нього цілком пристойний, будьте певні.

— Ви заспокоїли мене, пане графе, адже ми так давно не бачилися, що я геть не пам’ятаю його.

— Та й, щоб ви знали, великий маєток змушує до багатьох речей ставитися поблажливо.

— То мій батько справді багатій?

— Мільйонер він. П’ятсот тисяч ліврів річного прибутку.

— Значить, — з надією в голосі поспитався юнак, — моє становище буде... досить утішне?

— Ще й як утішне, любий друже, він призначив вам п’ятдесят тисяч ліврів за рік на весь час, поки ви будете мешкати в Парижі.

— Що ж, тоді я мешкатиму тут завжди.

— Гм! Хто може ручатися за будучину, любий пане віконте? Чоловік стріляє, а Бог кулі носить.

Андреа зітхнув.

— Та принаймні, — сказав він, — поки я в Парижі й... поки обставини не спонукають мене виїхати відціля, ці грошенята, що про них ви казали, будуть мені забезпечені?

— Авжеж.

— Моїм батьком? — занепокоєно запитав Андреа.

— Так, але під порукою лорда Вілмора, який, на прохання вашого батька, відкрив вам щорічний кредит на п'ятдесят тисяч франків у пана Данґляра, одного з найбільших паризьких банкірів.

— А довго збирається пробути в Парижі мій батько?

— Лише декілька днів, — сказав граф Монте-Крісто. — Він не може покинути службу надовше, ніж на два чи три тижні.

— Ох, любий батенько! — вигукнув Андреа, вочевидь зрадівши, що той так швидко поїде.

— Тому, — провадив граф Монте-Крісто, удавши, ніби не втямив тону тих слів, — не буду більше зволікати з вашим побаченням. Чи готові ви обняти шановного синьйора Кавальканті?

— Гадаю, ви не сумніваєтеся в цьому?

— То ходімо до цієї вітальні, друже мій, і там ви знайдете свого батька, він чекає на вас.

Андреа вклонився графові Монте-Крісто і подався до вітальні.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом і, коли він вийшов, натиснув пружину, що була в одній картині, вона вистромилася з рами, й утворилася шпарина, яка давала змогу побачити все, що коїлося у вітальні.

Андреа зачинив за собою двері й підійшов до майора, що підвівся, насилу почувши кроки.

— О любий мій батеньку! — голосно сказав молодик, щоб граф Монте-Крісто міг почути його за дверми. — Невже це ви?

— Добридень, любий мій синку, — поважно відказав майор.

— Яке це щастя, знову побачитися з вами після стількох літ розлуки, — сказав Андреа, зиркаючи на двері.

— Еге ж, довга була розлука.

— Може, обіймемося? — поспитався Андреа.

— Атож, любий синку, — відказав майор.

І вони поцілувалися, як ото цілуються у Французькому театрі, притулившись один до одного щоками.

— Слава Богу, ми знову разом, — сказав Андреа.

— Ми знову разом, — повторив майор.

— Щоб ніколи не розлучатися?

— Навпаки, любий синку, адже для вас, гадаю, Франція стала другою батьківщиною?

— Мушу зізнатися, — сказав Андреа, — я був би у відчаї, якби мені довелося податися з Парижа.

— А я не міг би жити без Лукки. Тож я за першої спромоги повертаюся до Італії.

— Та перш аніж поїхати, ви, звісно ж, передасте мені папери, якими я міг би довести моє походження?

— Авжеж, для того я й прибув сюди, і мені було так непросто відшукати вас, щоб передати їх вам, що вдруге вчинити це було б немислимо. На те змарнувалися б останні дні мого життя.

— То ці папери...

— Ось вони.

Андреа хутко вхопив шлюбне свідоцтво свого батька і свою метрику й, розгорнувши їх із цілком природним синівським нетерпінням, пробіг обидва документи швидким і звичним поглядом, що свідчив про неабиякий досвід, а також про жвавий інтерес.

Коли він урешті скінчив проглядати їх, його обличчя засяяло невимовною втіхою, і він із чудернацькою посмішкою зиркнув на майора.

— Ти ба! — сказав він чистісіньким тосканським наріччям. — А що, в Італії скасували каторгу?

Майор гордо випростався.

— А це до чого? — запитав він.

— А до того, що там безкарно фальшують такі папери. За половину такої витівки, любий мій батеньку, вас у Франції запроторили б у Тулон років на п’ять подихати свіжим повітрям.

— Що ви сказали? — запитав майор, намагаючись прибрати величного вигляду.

— Любий пане Кавальканті, — сказав Андреа, узявши майора за лікоть, — скільки вам платять за те, щоб ви були моїм батьком?

Майор хотів було відповісти.

— Цитьте, — сказав Андреа тихо, — дам вам приклад довіри: мені платять п’ятдесят тисяч франків щорічно, щоб я вдавав вашого сина, тож, як ви розумієте, у мене геть нема бажання заперечувати, що ви мій батько.

Майор занепокоєно озирнувся.

— Не бійтеся, тут нікого нема, — сказав Андреа, — та й ми італійською балакаємо.

— Мені, — сказав гість із Лукки, — дають за раз п’ятдесят тисяч франків.

— Пане Кавальканті, — сказав Андреа, — ви вірите в чарівні казки?

— Раніш не вірив, а зараз доводиться повірити.

— То у вас з’явилися докази?

Майор дістав із кишені жменю луїдорів.

— Як бачите, відчутні докази.

— То, на вашу думку, я можу довіряти обіцянкам, що їх мені дали?

— Гадаю, так.

— І цей люб’язний граф їх виконає?

— Дуже ретельно, але, самі розумієте, щоб досягнути цього, ми повинні добре зіграти нашу роль.

— Ще б пак!

— Я — ніжного батька...

— А я — поштивого сина, якщо вже їм хочеться, щоб я був вашим сином.

— Хто це — вони?

— Ох, не знаю... ті, хто вам писав, адже ви отримали листа?

— Отримав.

— Од кого?

— Од якогось панотця Бузоні.

— Ви знайомі з ним?

— Ніколи його не бачив.

— А що було в тім листі?

— А ви не зрадите мене?

— Нащо мені зраджувати вас? У нас спільні інтереси.

— То читайте.

І майор дав молодикові листа.

Андреа тихо прочитав: