Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Тут вам має бути зручно, мосьпане. Для природніх потреб є нужник. Ваше вікно виходить у божегай. Опочивальня межує з покоями її вельможності, а посередині є челядницька.

— Це ж були покої самого князя Даррі, хіба ні?

— Саме так, мосьпане.

— Мій братик надто добрий до мене. Я не мав наміру виселяти Ланселя з його власного кутка.

— Князь Лансель останнім часом сплять у септі.

«З Матір’ю та Дівою? Коли в самого просто за дверима лежить тепла дружинонька?» Хайме не знав, плакати йому чи сміятися. «А чи не молиться він часом, щоб пуцька стояла?» У Король-Березі при дворі пащекували, що рани Ланселя зробили його нездатним. «І все ж варто було хоч спробувати.» Влада брата у перших над новим господарством не зміцниться, доки він не вродить сина від своєї дружини — наполовину Даррі. Хайме вже шкодував про раптовий запал, що привів його до замку. Він подякував Отоморові, нагадав про гарячу купіль і послав Пека проводити маестра назовні.

Княжа опочивальня змінилася від попередньої гостини, і то не на краще. Підлогу вкривав старий висохлий очерет замість візерунчастого мирійського килима, що лежав тут раніше. Уся хатня обстава була нова, проте зроблена грубо й незугарно. Колишнє ліжко пана Раймуна Даррі могло вмістити шістьох, мало брунатні оксамитові запони та дубові стовпчики, різьблені лозами та листям; Лансель узяв собі за постіль грудкуватий солом’яник, покладений попід вікном, де його мав будити перший промінь світанку. Так, ліжко попереднього господаря найпевніше спалили, розбили або вкрали, та все ж…

Коли принесли купільницю, Малий Левко стягнув з Хайме чоботи і допоміг відстібнути золоту правицю. Пек із Гаретом натягали води, Пія знайшла чисте вбрання до вечері. Витрушуючи жупана, дівчина зиркала на нього сором’язливим оком. Хайме почувався незатишно, мимоволі помітивши надто вже ясно вимальовані під домотканою сукнею заокруглення стегон і грудей. Пригадалися слова, які Пія шепотіла йому в Гаренголі тієї ночі, коли її прислав Кайбурн. «Інколи, як мене хтось бере до ліжка, — казала вона йому, — я заплющую очі й уявляю себе під вами.» Хайме мовчки подякував, що глибока купіль ховає його збудження. Занурюючись у паруючу воду, він пригадав іншу купіль — ту, яку розділив з Брієнною. Його мучила лихоманка, геть знесилила втрата крові, голова паморочилася від жару… і несамохіть він тоді розказав таке, що краще не згадувати. Нині таких відмовок він не мав. «Пам’ятай обітниці. Пії місце хіба що в Тиріоновому ліжку, не в твоєму.»

— Принеси мила і жорстку щітку, — наказав він Пекові. — Піє, ти можеш іти.

— Так, мосьпане. Красно дякую, мосьпане.

Коли Пія говорила, то затуляла рота долонею — ховала поламані зуби.

— Ти її хочеш? — запитав Хайме Пека, коли дівчина пішла.

Зброєносець перетворився на червоний буряк.

— Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. — Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. — Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним.

— Як, мосьпане? Як мені…

— Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою.

Хлопець кивнув.

— Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб…

— …лишитися наодинці? — вишкірився Хайме. — Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться.

Пек вибалушив очі аж на лоба.

— В ліжку його вельможності?…

— Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа.

«Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.»

Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний — обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба.

Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла.

— Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? — спитав він, коли всівся.

— Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, — відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. — Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном.

То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора.

«Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу — наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці — замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом?

За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка.

— Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою.

«Нам усім не чужі ці дурниці.»

— Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря.

— Усміхненого Лицаря? — зачудувалася вона. — Хто він був?

«Гора мого дитинства. Удвічі менший, зате удвічі божевільніший.»

— Розбійник, давно вже загиблий. Вашій вельможності не варто ним перейматися.

Вуста Амереї затремтіли. Карі очі налилися слізьми.

— Даруйте моїй доньці, — мовила старша жінка. Пані Амерея привезла з собою до замку зо два десятки Фреїв: сестру, дядька, зведеного дядька, ще кілька дальших родичів… і рідну матінку, в дівоцтві Даррі. — Вона досі так сумує за батьком.

— Їх замордували розбійники! Підло, підступно! — схлипнула пані Амерея. — Батечко поїхали відвезти викуп за Петира Пуздрю. Привезли тварюкам усе золото, яке ті вимагали. А панотця все одно підвісили!

— Повісили, Амцю, не підвісили! Твій панотець був не баранячий окіст. — Пані Марія обернулася до Хайме. — Здається, ви