Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Вони божевільні, якщо зважаться напасти на нашу потугу.

— Божевільні або зголоднілі до відчаю.

Хайме не хотів найменшого послаблення пильності, поки не знатиме достеменно, що тут за розбійники і яку вони мають силу.

— Рів і палісад, — повторив він, тоді дав остроги Гонорові й рушив до брами. Пан Дермот їхав поруч з королівськими левом та оленем, пан Гуго Ванс — з білим прапором Королегвардії. Рудому Ронетові Хайме доручив доправити Виліса Мандерлі до Дівоставу, щоб його пика більше не траплялася на очі.

Пія їхала разом зі зброєносцями Хайме на мерині, якого їй знайшов Пек.

— Та це не замок, а іграшка, — почув Хайме її слова.

«Вона не знала іншого дому, крім Гаренголу, — зрозумів він. — Тепер будь-який замок на Вестеросі видасться їй невеличким. За винятком хіба що Кастерлі-на-Скелі.»

Джосмин Пекледон саме казав уголос те саме:

— А ти не міряй Гаренголом. Чорний Гарен намурував забагато.

Пія слухала поважно, мов дівчинка п’яти років — напуття своєї септи. «А хіба вона не дівчинка? Маленька дівчинка у жіночому тілі, скалічена і налякана.» Однак Пекові вона припала до смаку. Хайме підозрював, що малий ще не знав жінки, а Пія зберегла досить дівочої принадливості, якщо не розтуляла рота. «Нехай бавляться. Якщо з доброї волі, без примусу — то чом би й ні?»

Один із людей Гори спробував зґвалтувати дівчину в Гаренголі й щиро здивувався, коли Хайме наказав Ілинові Пейну стяти йому голову.

— Та я її грав уже разів сто, — проказував він розгублено, поки його ставили на коліна. — Сто разів, м’сьпане! Та ми всі з нею бавилися!

Коли пан Ілин показав Пії відрубану голову, вона втішено посміхнулася крізь потрощені зуби.

За час війни дідицтво Даррі кілька разів змінило господарів; замок у ньому спалили і принаймні двічі пограбували. Та скидалося, що Лансель за відновленням свого господарства часу не гаяв. На браму навісили нові ворота з грубих дубових дощок, зміцнених залізними нютами. Нова стайня швидко виростала там, де стару віддали вогню. Сходи до головного кам’янця замінили — так само, як віконниці на багатьох вікнах. На каменях іще чорніли сліди від полум’я пожеж, але їх з плином часу приберуть дощі та сніги.

Усередині замку бойовими ходами ходили арбалетники — деякі у кармазинових киреях та шоломах із левами на маківках, інші — у синьо-сірих строях дому Фрей. Хайме рушив ристю через двір; з-під копит Гонора порснули навсібіч курки, забекали вівці, похмурими очима витріщилися селяни. «Озброєні селяни» — зауважив він собі. Дехто мав при собі коси, хтось — замашні кийки, інші — сапи чи дзьобаки, добряче нагострені. Виднілися тут і там сокири; Хайме помітив їх у руках кількох бороданів, що понашивали собі на брудні поношені сорочки червоні семикутні зірки. «Ще горобці, хай їм грець. Де їх стільки узялося?»

Дядька Кевана не було ані сліду. Як і Ланселя. Привітати його з’явився лише маестер у сірій рясі, що плескала навколо кощавих ніг.

— Пане Регіментарю! Замок Даррі має велику… і несподівану… честь вітати вас. Даруйте, але ми не підготувалися. Нам казали, ви йдете на Водоплин…

— Даррі якраз на дорозі стоїть, от і зазирнули, — збрехав Хайме.

«Водоплин почекає, нікуди не дінеться.» Якщо раптом облога скінчиться раніше, ніж військо Хайме досягне річкової твердині, він не муситиме на порушення клятви здіймати зброю проти дому Таллі.

Хайме спішився і віддав Гонора стайняреві.

— Чи знайду я тут свого дядька?

Імені він не назвав. Пан Кеван лишився його єдиним дядьком — останнім живим сином князя Титоса Ланістера.

— Ні, ласкавий пане. Пан Кеван залишили нас після весілля. — Маестер смикнув за ланцюговий комір, наче той став йому тісний. — Знаю, князь Лансель зрадіють побачити вас… і ваше зацне лицарство теж… проте, боляче казати… мушу зізнатися, замкові Даррі нема чим годувати стількох людей.

— Ми маємо власні запаси. А ви є?…

— Маестер Отомор, з ласки вашої вельможності. Пані Амерея бажали привітати вас особисто, але саме наглядають за готуванням учти на вашу честь. Наша ясна володарка мають надію, що ви з лицарями та старшиною приєднаєтеся до нашого столу за вечерею.

— Чого ж ні. Гарячу вечерю з’їмо охоче. Минулі дні були вогкі та холодні. — Хайме роззирнувся двором, побачив бородаті обличчя горобців. «Забагато їх тут. І фреївського люду теж.» — Де мені шукати Твердокаменя?

— Нам доповіли про розбійників за Тризубом. Пан Гарвин узяв п’ятьох лицарів, два десятки лучників і поїхав дати їм ради.

— А князь Лансель?

— Наш ясний пан моляться. Їхня вельможність наказали ніколи не турбувати їх за молитвою.

«Отакої! Вони з паном Боніфером чудово порозуміються.»

— Ну гаразд. — Може, згодом у брата в перших знайдеться час побалакати. — Проведіть мене до покоїв та наготуйте купіль.

— З ласки вашої вельможності, ми вас помістили у Плугаревих Палатах. Я вам покажу.

— Я знаю дорогу.

Хайме не був зовсім чужим у цьому замку. Вони з Серсеєю гостювали тут двічі: вперше дорогою до Зимосічі разом із Робертом, а потім дорогою назад до Король-Берега. Невеличкий, як для замку, все ж Даррі був більший за корчму, а вздовж річки непогано ловилася дичина. Роберт Баратеон ніколи не нехтував нагодою скористатися гостинністю своїх підданих.

Кам’янець замку, скільки він міг судити, від попереднього разу не змінився.

— Стіни й досі голі, — зауважив Хайме, поки маестер вів його проходом.

— Князь Лансель сподіваються з часом вкрити їх запонами, — відповів Отомор. — Картинами благочестя й побожності.

«Благочестя і побожності.» Хайме ледве опанував себе, щоб не зареготати. В його першу тутешню гостину стіни теж були голі. Тиріон тоді знайшов і показав прямокутники темного каменю, де перед тим висіли гобелени — пан Раймун прибрав запони, але не зумів прибрати сліди від них. Трохи згодом Біс пхнув у долоню одному з замкових слуг кілька срібних оленів за ключ до льоху, де сховали зняті гобелени, і показав їх Хайме при світлі свічки, вдоволено шкірячи зуби. То були виткані зображення усіх королів Таргарієнів од першого Аегона до другого Аериса.

— Якби сказати Робертові… може, він би мене зробив князем Даррі? — кпинив тоді карлик.

Маестер Отомор повів