Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Звідкись із заходу промчав повз Мікі й Ніїву захеканий лось. Він задихався так, ніби йому перерізали горло. Лось дістав численні опіки й тепер біг наосліп просто до східної стіни вогню.

Позаду та обабіч ведмедя і пса безжальне полум’я, як військо варварів, нищило все на шляху. Смерть робила свою моторошну справу. У прогнилих колодах, під вітроломами, на гілках дерев та під землею ховалися дрібні тваринки і… гинули. Кролики оберталися на стрибучі вогняні м’ячики, які зрештою зупинялися — зморщені й почорнілі. Ільки, норки й горностаї заповзли у найглибші куточки під вітроломами — й один за одним гинули там. Сови полишали верхівки дерев, злітали у розпечене повітря і за кілька хвилин падали вниз у вогняну пащу. Лісові мешканці помирали беззвучно, за винятком дикобразів — ті волали, як малі діти.

У зеленому сосново-кедровому лісі, де верхівки смолистих дерев буквально вибухали, хижий вогонь просувався з шаленою швидкістю. Перегони з ним не могла виграти жодна людська істота, жоден звір. Маючи єдину надію на порятунок, жертви пожежі мали просити в Небес одного: ВОДИ-ВОДИ-ВОДИ! Там, де вода, була надія — і життя. Природна і кровна ворожнеча забулися тієї страшної години, у час смертельної загрози. Кожне озеро ставало гаванню для всіх, кому вдалося туди дістатись.

До одного з таких озер-гаваней Ніїва й привів Мікі завдяки безпомильному інстинкту й доброму нюху, які репіжив моторошний рев вогню за спиною. А от Мікі зовсім розгубився, його чуття притупилося, ніздрі не вловлювали жодного запаху, окрім паленого, тому він наосліп біг за другом. Полум’я підкрадалося до озера із західного узбережжя, і у воді аж кишіло від лісових «біженців». Озеро було невелике й майже кругле. Воно сягало не більше двох сотень ярдів у діаметрі. Ближче до протилежного берега скупчилися карібу й лосі — деякі пливли, а більшість просто стояла, вистромивши голови з води. Менші тварини плавали туди-сюди або просто дріботіли лапами, щоб триматися на плаву. На тому березі, до якого підбігли Ніїва й Мікі, якийсь дикобраз безглуздо бурчав і харамаркав, ніби лаючи всіх навкруги, що потурбували його під час обіду. Потім він поліз у воду. Трохи далі на березі ілька й лис трималися неподалік від води, гадаючи, чи варто мочити дорогоцінне хутро, доки смерть не підступила до п’ят. Інший виснажений лис, ніби для унаочнення смертельної загрози, приплив сюди з протилежного берега, де вогонь стояв стіною. Лис скидався тепер на мокру ганчірку й сподівався знайти безпечне місце по цей бік озера. Старий ведмідь, удвічі більший за Ніїву, продерся з чагарів, занурився у воду і поплив ГЕТЬ — туди, звідки щойно втік лис. Дрібнота повзала, плазувала і скрадалася вздовж берега. Маленький червоноокий горностай, куниця й норка, кролики, білки, пискляві ховрахи й сила мишей. Ніїва пішов за тваринками, якими за інших обставин залюбки поласував би, й поволі поринув у воду. Мікі йшов за ним, доки не занурився по шию. Пес зупинився. Вогонь підступив зовсім близько — полум’я рухалося зі швидкістю бігового коня. З-над захисної покрівлі лісових хащ сунули хмари диму й попелу. Озеро поринуло в полум’яну млу, і тепер серед страшного хаосу темряви, диму й жару розляглися моторошні химерні крики: мекання приреченого на смерть лосеняти, ревіння його нажаханої матері, передсмертне виття вовка, переляканий дзявкіт лисиці, а найдужче — крики пари гагар, чия домівка стала вогненним морем.

Посеред густого диму й дедалі більш нестерпного жару Ніїва покликав Мікі рявкотом і поплив. Мікі вискнув у відповідь і потягнувся за другом. Пес відчайдушно намагався не відставати від великого чорного брата, тому його морда повсякчас тикалася Ніїві в бік. Посеред озера Ніїва припинив просуватися вперед і, повторюючи за іншими тваринами, перебирав лапами так, щоб триматися на плаву. А от для кістлявого Мікі, якого природа не обдарувала рятівним шаром жиру, це було нелегке завдання. Йому доводилося плавати на повну силу, щоб не потонути. Він із десяток разів проплив довкола Ніїви, а тоді, послухавшись внутрішнього голосу, підплив до ведмедя і сперся передніми лапами йому на плечі.

Тепер озеро було оточене непроникливою стіною вогню. Полум’я хижо спалахувало у верхівках смолистих дерев і здіймалося в розпечене повітря на 50 футів угору. Рев вогню закладав вуха. Усі інші звуки, включно з передсмертними криками й вересками, тонули в моторошному гоготінні пожежі. Жарило нестерпно. Протягом кількох страхітливих хвилин Мікі здавалося, що в легені проникає не повітря, а вогонь. Ніїва повсякчас занурював голову під воду з інтервалом у кілька секунд, а от інстинкти Мікі не підказали такої хитрості. Подібно до вовка, лиса, ільки й рисі, він мав таку природу, що радше помер би, ніж занурився під воду.

Вогонь відступив так само швидко, як спалахнув. Нещодавно зелений ліс почорнів, зсохнувся і помертвів. Ревіння покотилося далі разом із вогнем: невдовзі до озера долинав лише приглушений гуркіт.

Створіння, яким пощастило вижити, поступово вибиралися з озера на випалені, задимлені береги. Чимало з тих звірів, що шукали прихистку в озері, загинули. Насамперед — дикобрази. Усі вони потонули.

Берег досі був розжареним, і протягом кількох годин земля лишалася гарячою від вогню, що подекуди дотлівав. Упродовж цілого дня і прийдешньої ночі звірі не наважувалися полишати мілководдя. Та водночас жодна тварина й гадки не мала нападати на сусіда. Нещастя поріднило всіх звірів.

Наступного після пожежі дня на світанку прийшла розрада. Землю накрила злива. Тож коли зовсім розвиднілося і на затягнутому димкою небі засяяло сонце, нещодавно охоплене вогнем озеро стало зовсім іншим. Про вчорашнє страхіття нагадували лише мертві тіла, які плавали на поверхні озера або облягли берег. Звірі повернулися до спустошеної домівки, а разом з ними Ніїва й Мікі.

Після