Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Більше за все Мікі тішився, коли Ніїва ставав на задні лапи, виструнчившись, як людина. Ото була справжня бійка. А от коли Ніїва видирався на дерево подрімати, Мікі не приховував роздратування.

На початку третього тижня вони дійшли до хатини Нанет. Нічого не змінилося. Мікі зажурено зіщулився, разом із Ніївою роздивляючись хату з узлісся на краю видолинку. Ані диму, ані ознак життя, а ще й розбите вікно — певно, якийсь ведмідь чи росомаха хотіли пролізти всередину. Мікі підійшов до вікна, підстрибнув, сперся на нього передніми лапами й зазирнув, напружено внюхуючись. Хатина ще зберігала ЗАПАХ — майже невловний, але все ж відчутний. Проте запах був єдиною ниточкою до господарів. Великий покій був порожній — зникло все, крім пічки, стола і ще якихось старих меблів. Решта речей кудись поділася. Мікі ще півгодини не відходив від хати й три чи чотири рази зазирав у вікно. Ніїва теж зацікавився й собі зазирнув до покою. Він теж відчув легкий запах, збережений у стінах. Ведмідь довго принюхувався. Запах був подібний до того, що він уловив, коли вийшов із печери, але трохи інакший — не такий стійкий і відчутний, та й приємніший.

Протягом наступного місяця Мікі відмовлявся полювати деінде, крім як поблизу хатини. Його тримали почуття, яких він не міг ані проаналізувати, ані зрозуміти. Ніїва спершу погоджувався. Та згодом терпець йому урвався. Він образився і цілих три дні блукав, де заманеться. Заради дружби Мікі довелося піти за ним. Ягідний період — на початку липня — заскочив їх за 60 миль на північний захід від хатини, неподалік місцини, де народився Ніїва.

Щоправда, того літа, що видалося бебе нак ум ґеде (посушливим літом із частими пожежами), ягід було небагато. Усередині липня небо над лісом затягло сірою димкою. Навіть уночі повітря було спекотним і сухим. Щодня фактори на торгових постах стурбовано оглядали свої володіння. Першого серпня кожна факторія відправила загони метисів й індіанців, які патрулювали лісові стежки. Лісові мешканці хатин і тіпі, котрі не поїхали до торгових постів на літо, стривожено спостерігали за природою. Вранці, опівдні й увечері кожного дня вони вилазили на високі дерева й вдивлялися вдалину крізь сіру димку, перевіряючи, чи не зайнялася якась ділянка. Протягом кількох тижнів безупину віяв південно-західний вітер — розжарений, як піски пустелі. Ягоди на кущах засохли, плоди горобини зморщилися, струмки пересохли, болота уподібнились до гарячих торфовищ, а прив’яле листя тополь безвольно звисало з гілок, не маючи сили шелестіти на вітрі. Така посуха траплялася нечасто. Лісові мешканці бачать скручене й помертвіле від пекучого сонця тополине листя щонайбільше двічі за життя. Тополі — це Кіскевагун (сигнал тривоги). Вони попереджають не лише про пожежі, а й про те, що на мисливців і траперів чекає невдалий сезон узимку.

П’ятого серпня Мікі й Ніїва блукали болотистою місциною. У долині спека була нестерпною. Ніїва плентався висолопивши язика, а Мікі важко дихав. Вони тюпали вздовж темного вузького струмка, який мляво дзюрчав і скидався радше на пересохлий рівчак — мертвий, як усе навкруги. Небо залило не сонячним сяйвом, а червоним вогняним маревом — сонце ледве пробивалося крізь сіру димку над землею, що ставала дедалі густішою. Опинившись у «кишені» — звивистій улоговині, над якою простягалася решта долини, — Ніїва й Мікі не потрапили в лабети чорної хмари. Якби вони йшли за п’ять миль звідти, почули б розкотистий тупіт і моторошні звуки падіння мертвих тіл тварин, які відчайдушно тікали від смертельного полум’я. Одначе друзі неквапом просувалися пересохлим болотом і, поминувши зелене узлісся, вийшли з улоговини до верхівки кряжа лише після обіду. На той час страшна пожежа не поминула жодного мешканця лісу. Тепер Мікі з Ніївою відчули, як воно. Вони одразу ж усвідомили небезпеку. Такі-от знання приходять не з досвідом — спадковий інстинкт тисяч поколінь пронизав мозок і тіло. Їхній світ захопив Іскутао — вогняний диявол. Усе навкруги — з півдня, сходу й заходу — було поховане під страшним червоним укривалом. Морок огортав ліс, і з болотистої улоговини, звідки щойно вийшли пес і ведмідь, поповзли перші багряні язики полум’я. Звідти повіяло гарячим повітрям, яке друзі відчули, покинувши «кишеню». Вони почули глухий гуркіт, подібний до віддаленого стогону водоспаду. Протягом кількох хвилин вони спостерігали, намагаючись раціоналізувати й осмислити відчуття й інстинкти, що викликали бурю емоцій. Ніїва, як усі представники ведмежого роду, мав короткозорість, тому не розгледів ані чорного димового вихору над головою, ані полум’я, що підповзало з боку боліт. Однак усе ВЧУВ, завзято внюхуючись так, що на носі з’явилася сотня зморщок. Ведмідь приготувався тікати раніше за Мікі. Приголомшений пес, чий зір був гострим, як у яструба, заціпенів.

Гуркіт котився дедалі виразніше. Здавалося, гуркотіло зусібіч. Та насправді звук долинав із півдня, звідки, випереджаючи вогонь, безшумно полетів попіл, а за ним дим. Ось тоді Мікі злякано заскавчав. Цього разу Ніїва, чиї пращури століттями зухвало тікали від смерті десятки тисяч разів, узяв на себе роль ватажка. Йому не треба було добре бачити. Він усе ВІДЧУВАВ. Він знав, що підкрадалося ззаду, що підступало з обох боків і де пролягає єдиний шлях до порятунку. Його ніс уловив у повітрі запах смерті. Мікі двічі намагався звернути на схід, проте Ніїва не піддавався. Притиснувши вуха, він уперто прямував на ПІВНІЧ. Мікі тричі зупинявся й обертався назад, до моторошного ворога, що дихав у спину, та Ніїва не гаяв ні секунди. Він мчав уперед — на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ — уверх, до великих водойм і відкритих рівнин.

Тікали не лише вони. Їх переганяли карібу, які могли змагатися у швидкості з вітром. «ШВИДШЕ, ШВИДШЕ, ШВИДШЕ! — кричали інстинкти Ніїви. — Та не перестарайся! Стрімкіші за вогонь карібу скоро попадають від виснаження, і їх зжере нещадне полум’я. ШВИДШЕ, Ніїво, та не ПЕРЕСТАРАЙСЯ!»

Ось так невпинно й стійко Ніїва вистрибом прямував уперед.