Читати книгу - "Кіберіада"

одну хвилину нищить вибух центральної зірки — на планетах, менш виняткових, ніж плодюча Земля. Виходить, Розум, створений завдяки тим властивостям матерії, які виникли разом зі світом, є недобитком жертв і нищень, зацілілим унаслідок винятку із законів руйнування. Статистичне шаленство зірок, що гинули мільярди разів, аби раз породити життя і знищити його в мільйонах видів, — аби однісінький раз принести плоди, вельми дивувала Крева — не менше, як перед тим Паскаля тривожила нескінченна тиша тих незмірних просторів. Ми б не дивувалися світові, якби життя могли вважати випадком, який постав ad hoc[93] завдяки закону великих чисел, але без готувань, про які свідчать умови космічного початку. Не дивувалися б світові й тоді, якби його життєдайна сила була відокремлена від нищівної. Але як нам зрозуміти їхню єдність? Життя виникає внаслідок загибелі зірок, Розум — унаслідок загибелі життя, бо завдячує своє існування природному доборові — смерті, яка вдосконалює вцілілих.

Спершу ми вірили в творення, задумане нескінченним добром. Потім у творення, породжене сліпим хаосом, — таким розмаїтим, що він міг зародити все, — але творення через нищення як план космічної технології заперечує і свідомий намір, і випадковість. Чим явніше проступає зв’язок будови світу з життям і Розумом, тим незбагненніша робиться загадка. ГОЛЕМ повідав, що її можна сягнути, покинувши Космос. Згідно з цим діагнозом пізнавальна колаптична астроінженерія — шлях із невідомим кінцем для всіх, хто зостається в межах цього світу. Не бракує переконаних у тому, що той шлях може бути приступний і для нас і що, мовлячи про «тих, хто чекає в мовчанні», ГОЛЕМ думав і про нас. Я в це не вірю. Він говорив лише про HONEST ANNIE й про себе, бо за хвилю до її невідступного мовчання мав прилучити своє, аби ступити на шлях, такий же безповоротний, як і його відхід.

Липень 2047 р.

ГОЛОС НЕБА

[94]

Від видавця

Ця книжка є, власне, публікацією рукопису, знайденого після смерті професора Пітера Е. Хогарта у його паперах. Видатний вчений не встиг, на жаль, повністю завершити й підготувати до друку рукопис, над яким тривалий час працював. Цьому перешкодила хвороба. Оскільки про цю незвичайну для нього працю, до якої його спонукало не так бажання, як почуття обов’язку, покійний професор не любив говорити навіть із близькими йому людьми, до яких я мав честь належати, під час підготовки рукопису до видання виникли певні сумніви й спірні питання. Не можу замовчати того факту, що з кола ознайомлених з текстом осіб пролунали голоси проти його публікації, мовляв, небіжчик не мав такого наміру. Однак такі думки слід вважати необгрунтованими, бо професор не залишив стосовно цього жодного письмового розпорядження. Водночас було зрозуміло, що праця його не закінчена: їй бракувало назви; лише в чернетках пощастило знайти окремий фрагмент, який мав бути — і саме щодо цього виникло найбільше сумнівів — чи то вступом, чи то післямовою до книжки.

Як названий у заповіті виконавець волі покійного, його друг і колега, я вирішив, врешті, зробити той важливий для розуміння всього тексту фрагмент передмовою до книжки. Назву «Голос Неба» запропонував видавець, пан Джон Ф. Кіллер, якому я висловлюю тут щиру подяку за турботу, виявлену ним у справі публікації останньої праці професоpa Хогарта. Хотів би також висловити подяку й пані Розамунді Т. Шеллінг, яка так сумлінно поставилась до підготовчої роботи і здійснила остаточну вичитку тексту.

Професор Томас В. Уоррен

Математичний факультет

Вашінгтонського університету

Вашінгтон, округ Колумбія

квітень 1996 р.

ПЕРЕДМОВА

Хоча багатьох читачів прикро вразить те, що я збираюся написати, все ж я мушу це зробити. Досі я ніколи не писав книжок подібних до цієї, і оскільки не прийнято, щоб працям математика передували визнання приватного характеру, я завжди уникав їх.

Через незалежні від мене обставини я став учасником подій, про які й хочу розповісти. Згодом читач зрозуміє, чому замість змальовувати події, автор пише спершу щось на зразок сповіді. Перш ніж говорити про себе, треба обрати певну точку відліку; нехай нею буде моя нещодавно видана біографія, написана професором Гарольдом Йовіттом, який називає мене одним з найвидатніших мислителів, бо я завжди брався за розв’язання найскладніших з усіх існуючих проблем. Він зазначає, що моє прізвище завжди, фігурувало там, де відбувався радикальний злам у науці й вироблялися нові концепції, наприклад, у математичній еволюції, у «офізичненні» логіки чи у проекті MAVO.

Дочитавши у своїй біографії до місця, де йшлося про радикальний злам, я очікував після слів про мої руйнівні нахили подальших іще сміливіших висновків і вирішив, що нарешті матиму справжнього біографа, хоча мене це зовсім не тішило; адже роздягатися перед усіма самому — аж ніяк не те саме, коли тебе роздягає хтось інший. Однак Йовітт, немовби злякавшись власної проникливості, повертається потім — досить непослідовно — до загальновизнаної характеристики моєї особи як наполегливого у праці й відповідно до цього такого ж скромного генія, і наводить навіть кілька анекдотів про мене з випробуваного репертуару.

Отож я міг спокійно покласти його книжку на полицю, до інших моїх життєписів, бо тоді мені й на думку не спадало, що невдовзі в мене виникнуть претензії до такого прихильного до мене автора мого портрета. Водночас я зауважив, що на полиці вже майже не залишилося вільного місця, і згадав, як колись сказав Айворові Белойну, що помру, коли ця полиця буде геть повна. Він поставився до моїх слів як до жарту, я не суперечив йому, хоч висловив тоді своє щире переконання, може, й абсурдне, але від цього воно не стало для мене хибним. Отак, — повертаюся до Йовітта, — мені ще раз пощастило або, коли хочете, не пощастило, і я, маючи у свої шістдесят два роки двадцять вісім присвячених моїй особі томів, як був так і зостався геть не знаним. А зрештою, чи можна так сказати?

Професор Йовітт писав про мене згідно з не ним встановленими правилами. Не всіх громадських діячів можна характеризувати в однаковий спосіб. Уже дозволяється викривати дріб’язковість видатних митців, і деякі біографи, здається, навіть вважають, що в глибині душі митця десь має бути прихована ницість. А щодо великих учених, то тут іще панують старі стереотипи. Митців ми вже уявляємо собі як прикуті до грішних тіл душі, літературознавцеві можна розводитися про гомосексуалізм Оскара Уайльда, але важко уявити собі наукознавця, який би в подібний спосіб характеризував творців фізики. Їх ми повинні уявляти собі якимись незламними, досконалими, і