Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Яка музика?

— А та, що її ми зараз чули.

— Пречудова музика, якщо взяти до уваги, що створила її людина і виконують двоногі й безкрилі птахи, як казав небіжчик Діоген.

— Он як, любий пане графе? Можна подумати, за бажання ви можете тішити ваш слух співом семи янгольських хорів?

— Майже так, пане віконте. Коли мені хочеться послухати пречудову музику, таку, якої ніколи не чуло вухо людське, я засинаю.

— То ви якраз потрапили у таке місце: спіть собі здоровий, любий пане графе, опера для того й існує.

— Ні, бо, як по правді, ваш оркестр зчиняє забагато галасу. Щоб заснути отим сном, що про нього я кажу, мені потрібен спокій і тиша, та ще й певна підготовка...

— Славетний гашиш?

— Еге ж. Як вам захочеться послухати музику, пане віконте, приходьте до мене вечеряти.

— Я вже чув її, як снідав у вас.

— У Римі?

— Авжеж.

— А, то була лютня Гайде. Так, сердешна вигнанка часом тішиться тим, що грає мені пісні своєї батьківщини.

Альбер не розпитував далі, замовк і граф Монте-Крісто.

Тієї миті задзеленчав дзвоник.

— Ви мені вибачите? — сказав граф Монте-Крісто, прямуючи до своєї ложі.

— Авжеж.

— Прошу вас передати графині Г. привіт від її упиря.

— А баронесі?

— Передайте, що, з її дозволу, я упродовж вечора буду мати за честь засвідчити їй мою пошану.

Розпочався третій акт. Під час нього граф де Морсер, згідно з його обіцянкою, з’явився в ложу пані Данґляр.

Граф був не з тих людей, що збурюють глядацьку залу, тож ніхто, крім людей, що сиділи в тій-таки ложі, не помітив його появи.

Граф Монте-Крісто все ж таки зауважив його, і ледве помітна посмішка промайнула в нього на вустах.

Що ж до Гайде, то тільки підняли завісу, вона вже нічого не бачила довкруги. Як і всі безпосередні натури, її цілком захоплювало те, що промовляє до слуху і зору.

Третій акт минув як завжди: балерини Нобле, Жюлія й Леру витнули свої звичні антраша, Робер-Маріо кинув виклик принцові Гренадському, і врешті величний король, тримаючи доньку за руку, пройшов сценою, щоб показати глядачам свою оксамитову мантію, а потім завіса опустилася, і публіка розійшлася по фойє та коридорах.

Граф Монте-Крісто вийшов зі своєї ложі й за декілька секунд з’явився у ложі баронеси Данґляр.

Баронеса не могла втриматися від радісного здивованого вигуку.

— Ох, пане графе, я така рада вас бачити! — вигукнула вона. — Мені так хотілося долучити мою усну подяку до тієї записки, яку я вам надіслала.

— Ви й досі пам’ятаєте про ту дрібницю, баронесо? Я вже геть забув про неї.

— Так, але не можна забути, що наступного дня ви порятували мою любу подругу, пані де Вільфор, від лиха, якого вона зазнала від тих-таки коней.

— І за це, милостива пані, не заслуговую я подяки, бо ту послугу мав за щастя надати пані де Вільфор мій нубієць Алі.

— А мого сина з рук римських розбишак теж Алі вирятував? — устряв граф де Морсер.

— Ні, пане графе, — відказав Монте-Крісто, потискаючи долоню, яку простягнув йому генерал, — ні, цього разу я приймаю подяку, але ж ви вже висловили її, я її вислухав, то мені незручно, що ви ще згадуєте про це. Уклінно прошу, виявіть мені честь, пані баронесо, і представте мене вашій доньці.

— Вона вже знає вас, принаймні на ім’я, адже декілька днів ми тільки про вас і балакаємо. Ежені, — сказала баронеса, звертаючись до доньки, — це граф Монте-Крісто!

Граф Монте-Крісто вклонився, панна Данґляр насилу кивнула головою.

— Із вами в ложі сидить така вродливиця, пане графе, — сказала вона. — То ваша донька?

— Ні, панно, — сказав граф Монте-Крісто, здивувавшись тій винятковій наївності чи разючому апломбові, — це нещасна албанка; я її опікун.

— А зовуть її?

— Гайде, — відказав граф Монте-Крісто.

— Албанка! — пробурмотів граф де Морсер.

— Авжеж, пане графе, — сказала йому пані Данґляр, — і скажіть, чи бачили ви при дворі Алі-Тебеліна, якому ви так добре служили, таке прегарне вбрання, як ото у неї?

— То ви служили в Яніні, пане графе? — запитав граф Монте-Крісто.

— Я був генералом-інспектором військ, — відказав де Морсер, — і мушу сказати, отим незначним маєтком, що ним я володію, зобов’язаний щедротам славетного албанського владаря.

— Та гляньте ж на неї, — сказала пані Данґляр.

— Де ж вона? — запитав де Морсер.

— Ось! — мовив граф Монте-Крісто.

І, поклавши долоню графові на плече, нахилився з ним через край ложі.

Тієї миті Гайде, що шукала поглядом графа Монте-Крісто, угледіла його бліде обличчя поруч із Морсеровим лицем, якого він обнімав за плечі. Це видовисько справило на неї таке враження, наче вона побачила голову Медузи; вона схилилася трохи наперед, наче вп’явшись у них поглядом. Потім відразу ж хитнулася назад, ледве чутно зойкнувши, проте той вигук відразу ж почули сусіди й Алі, який негайно відчинив двері.

— Погляньте, — сказала Ежені, — що це сталося з вашою вихованкою, пане графе? Здається, їй недобре.

— Справді, — сказав граф Монте-Крісто, — та не бійтеся: Гайде дуже нервова, тож дуже чутлива до всіляких запахів: неприємний запах викликає млість у неї, та, — провадив він, діставши з кишені слоїка, — у мене є лік на це.

І, вклонившись баронесі та її доньці, він ще раз потиснув долоні графові де Морсерові й Дебре, а потім вийшов із ложі.

Повернувшись до своєї ложі, він побачив, що Гайде й досі біла мов стіна; не встиг він увійти, як вона вхопила його за руку.

Граф Монте-Крісто помітив, що руки у дівчини вогкі й холодні, мов крига.

— Із ким це ти розмовляв, пане мій? — запитала вона.

— А з графом де Морсером, — відказав граф Монте-Крісто, — він служив у твого славетного батька і каже, що зобов’язаний йому своїм маєтком.

— Негідник! — вигукнула Гайде. — Це він продав його туркам і заробив на тім маєток. Невже ти не знав цього, пане мій?

— Щось чув я про це в Епірі, — сказав граф Монте-Крісто, — та не знаю всіх подробиць цієї історії. Ходімо, дитино моя, ти мені все розповіси, це, мабуть, дуже цікаво.

— Так, так, ходімо хутчій, мені здається, я помру, якщо ще трохи побуду коло цієї людини.

Гайде квапливо підвелася, загорнулась у свій бурнус із білої вовни, гаптований перлами й коралами, і швидко вийшла з ложі тієї миті, як підіймалася завіса.

— Погляньте, — сказала графиня Г. Альберові, який знову повернувся до неї, — той чоловік нічого не робить, як усі! Він побожно слухає третю дію «Роберта» і йде якраз тоді, коли починається четверта.

XVI. Зростання і падіння

За декілька днів після тієї зустрічі Альбер де Морсер відвідав графа Монте-Крісто в його кам’яниці на Єлисейських Полях, що вже прибрала того палацового вигляду, якого граф, завдяки