Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Він уклонився паням і потиснув долоню Дебре.

Баронеса зустріла його чарівною усмішкою, а Ежені — з притаманною їй холодністю.

— Любий друже, — сказав йому Дебре, — ви бачите перед собою людину, що сягнула скрайнього відчаю і гукає вас на поміч. Баронеса засипає мене запитанням про графа Монте-Крісто і вимагає, щоб я взнав, хто він, звідки він, куди прямує. Їй-богу, я не Каліостро, то щоб вивернутись якось, відказав: «Запитайте про це Морсера, він знає графа Монте-Крісто як облупленого». То вас і погукали.

— Це неймовірно, — сказала баронеса, — мати секретний фонд у півмільйона і нічогісінько не знати!

— Повірте, пані баронесо, — сказав Люсьєн, — якби в мене було півмільйона, то я використав би його на щось інше, а не на збирання відомостей про графа Монте-Крісто, який, на мою думку, тільки тим відзначається, що вдвічі багатший, ніж набоб, проте я поступаюся місцем моєму другові Морсерові: питайте в нього, мене все це більше не стосується.

— Навряд чи й набоб прислав би мені пару коней, що коштують тридцять тисяч франків, із чотирма самоцвітами у вухах, по п’ять тисяч кожен.

— Самоцвіти він полюбляє, — зареготав Альбер. — Мені здається, у нього, як ото у Потьомкіна, їх завжди повні кишені, і він сипле ними наліво і направо.

— Він знайшов десь копальню самоцвітів, — сказала пані Данґляр. — Ви знаєте, що в бароновому банку в нього необмежений кредит?

— Ні, не знаю, — відказав Альбер, — та мене це не дивує.

— Він заявив панові Данґляру, що збирається перевести в Парижі рік і витратити шість мільйонів.

— Певне, це персидський шах, що мандрує інкогніто.

— А яка гарна та дівчина! — сказала Ежені. — Ви помітили це, пане Люсьєне?

— Знаєте, ви єдина жінка з-поміж усіх, кого я знаю, котра віддає належне іншим жінкам.

Люсьєн вставив ув око монокль.

— Чарівна, — сказав він.

— А ви, пане Морсере, знаєте, хто вона?

— Тільки приблизно знаю, як і все, що стосується таємничої особи, про яку ми говоримо, — сказав Альбер, відповідаючи на те настирливе запитання. — Ця дівчина — албанка.

— Це й видно із її вбрання, і те, що ви оце кажете, уже знає уся публіка.

— Мені дуже шкода, що я такий неосвічений чичероне, — сказав Альбер, — та, мушу зізнатися, на цім відомості мої й закінчуються: знаю ще тільки, що вона муз'ика: якось обідав я у графа Монте-Крісто і чув звуки лютні, на ній нікому було грати, крім неї.

— То він вітає в себе гостей, той граф? — запитала пані Данґляр.

— І дуже розкішно, запевняю вас.

— Треба змусити пана Данґляра дати йому обід або бал, щоб він у відповідь і нас запросив до себе.

— І ви поїхали б до нього? — засміявся Дебре.

— А чом би й ні? Разом із чоловіком!

— Та ж він одинак, цей таємничий граф!

— Ви ж бачите, що ні, — засміялася і баронеса, показуючи на красуню албанку.

— Ця дівчина — невільниця, пам’ятаєте, Морсере, він сам про це сказав нам за обідом.

— Погодьтеся, любий Люсьєне, — сказала баронеса, — що вона скидається радше на князівну.

— Із «Тисячі й одної ночі», — вкинув Альбер.

— Згоден. Але що створює князівен, друже мій? Самоцвіти, а вона просто-таки обсипана ними.

— Їх аж забагато, — сказала Ежені, — без них вона була б ще вродливіша, бо тоді видно було б її шию й руки, а вони прегарні.

— Ох, ці художниці! — сказала пані Данґляр. — Погляньте. Вона вже перейнялася.

— Я люб­лю все прекрасне, — відказала Ежені.

— Тоді що ви скажете про графа Монте-Крісто? — запитав Дебре. — Здається, він теж нічого.

— Граф? — запитала Ежені, наче їй досі й на думку не спадало глянути на нього. — Граф занадто блідий.

— Так отож, — сказав Морсер, — ото та блідість нас і цікавить. Знаєте, графиня Г. каже, що він упир.

— А хіба графиня Г. повернулася вже? — запитала баронеса.

— Вона сидить у бічній ложі, матінко, — сказала Ежені, — майже напроти нас. Он бачите, жінка з гарними золотавими кісьми, це вона.

— Ага, бачу, — сказала пані Данґляр. — Знаєте, що вам треба вчинити, Морсере?

— Наказуйте, баронесо.

— Вам треба було б піти у ложу до того графа Монте-Крісто і припровадити його сюди.

— Навіщо, питається? — сказала Ежені.

— А щоб побалакати з ним. Хіба тобі не цікаво побачити його?

— Нітрохи.

— Чудне дівча! — пробурмотіла баронеса.

— Він, либонь, і сам прийде, — сказав Альбер. — Он він побачив вас, баронесо, і вклоняється.

Любо всміхнувшись, баронеса відповіла графові Монте-Крісто на його поклон.

— Гаразд, — сказав Альбер, — я пожертвую собою: покину вас і погляну, чи не можна з ним поговорити.

— Підійдіть до нього в ложу, це найпростіше.

— Але ж мене не представили.

— Кому?

— Красуні албанці.

— Таж ви кажете, що це невільниця.

— Так, але ж ви кажете, що це князівна... Та, може, він побачить, що я йду, то вийде теж.

— Таке може бути. Ідіть.

— Іду.

Альбер уклонився і вийшов. Справді, коли він минав графову ложу, двері її відчинилися і вийшов граф Монте-Крісто; він сказав кілька слів арабською Алі, що стояв у коридорі, й узяв Альбера під руку. Алі зачинив двері й став перед ними; довкруг нубійця в коридорі зібралася ціла юрба.

— Знаєте, — сказав граф Монте-Крісто, — ваш Париж чудернацьке місто, і парижани чудні люди. Можна подумати, наче вони вперше бачать мурина. Погляньте, як вони з’юрмилися довкола сердеги Алі, який не може ніяк уторопати, у чім річ. Мушу вас запевнити, що як парижанин приїде в Туніс, Константинополь чи Каїр, довкола нього ніколи не збереться юрба.

— Це тому, що на Сході люди відзначаються здоровим глуздом і дивляться лише на те, на що варто поглянути, — але, повірте, Алі користується таким успіхом лише тому що належить вам, а ви зараз наймодніша людина в Парижі.

— Справді? А чим я зобов’язаний таким щастям?

— Та самому собі. Ви даруєте запряжки по тисячі луїдорів ціною, ви рятуєте життя дружинам королівських прокурорів, під іменем майора Блека ви посилаєте на перегони расових жеребців і жокеїв завбільшки з мавпочку уїстіті, нарешті ви здобуваєте золоті кубки і посилаєте їх гарненьким жінкам.

— Хто це розповів вам отакі байки?

— Першу — пані Данґляр, якій страшенно кортить бачити вас у її ложі чи радше щоб інші вас там бачили, другу — Бошанова газета, а третю — моя здогадливість. Нащо ви називаєте свого коня Вампа, якщо хочете лишитися невідомим?

— Ох, справді, — сказав граф Монте-Крісто, — це було необережно. Та скажіть, хіба граф де Морсер не буває в Опері? Я уважно дивився, та ніде не побачив його.

— Він буде сьогодні.

— Де?

— Гадаю, у баронесиній ложі.

— А та чарівна особа поруч із нею, либонь, її донька?

— Так.

— Дозвольте привітати вас.

Альбер усміхнувся.

— Ми