Читати книгу - "Вовк-тотем"

І тут з імли сутінок з’являється сивий, як сталь, і здоровий, як тигр, вовк-ватажок, а за ним — уся зграя, і вони мчать до нього з галасом, радіючи після довгої розлуки… Однак, на жаль, тут степ і пасовище, а не ліс, тут є табір, мисливці, собаки, рушниці й аркани. Тож навіть якщо Вовчик зможе дорослим повернутися до дикого життя, він не зможе принести йому під двері юрти великого зайця в подарунок…

Чень Чжень помічав, що в його жилах теж ніби тече кров скотарів, і хоча усі його предки по батьківській лінії були справжніми селянами, він відчував, що сам усе ж не є чистим нащадком хліборобів. Він не схожий на конфуціанців і селян — реалістів і практиків, які завжди прагнуть до питомого зиску й не відриваються від твердого ґрунту реальності, а також зневажають будь-які мрії та фантазії. Якщо вже він наважився здійснити половину своєї мрії, то хотів, зважаючи на власний інтерес і сміливість, доповнити її й тією іншою, ще важче здійсненною половиною. Чень Чжень сподівався, що степ пробудить давно затиснуті в глибині його душі мрії й авантюрний дух.

Вовчик нарешті вилизав свою миску. Він уже був завдовжки більше за півметра, а коли наїдався, то виглядав ще більшим на зріст і ще більш грізним. Порівняно із цуценятами він був наполовину більшим. Чень забрав його миску і відніс назад до юрти, а потім увійшов до «вовчого кола» — зараз настав час сісти, підібгавши ноги, і почухати Вовчика за вушками. Він спочатку взяв його на руки й притис до себе, а потім поклав його спиною собі на ноги й почав злегка масажувати йому живіт. У степу, коли вовки й собаки гризуться між собою, їхні животи стають найбільш уразливими місцями — якщо ворогу вдасться розпороти комусь живіт, то ця тварина неодмінно помре. Тому ні вовки, ні собаки ніколи не відкривають своїх животів одноплемінникам чи чужакам, яким вони не довіряють. Хоча Дорж убив своє вовченя за те, що воно вкусило дитину за живіт, однак Чень дозволяв Вовчику схопити себе за палець, облизувати й кусати його. Він чомусь вірив, що Вовчик не буде кусати його по-справжньому. Вовченя гризло його за палець так, ніби воно кусало своїх рідних братиків і сестричок, коли гралося з ними — його зуби зупинялися на доторку й ніколи не прокусювали шкіру так, щоб було видно кров. Якщо Вовчик так спокійно відкривав йому свій живіт, то чому ж він не міг покласти свій палець йому в пащу? В очах Вовчика він завжди бачив тільки дружні наміри й довіру.

Наближалося до обіду. Зелені голки степової трави прихилили свої гострі кінчики під ударом променів пекучого степового сонця, майже вся зелень прив'яла й полягла. Для Вовчика знову починалися тортури — він відкрив пащу й часто дихав, а з кінчика його язика постійно стікали краплі слини. Чень Чжень закинув повсть зі стінок юрти на її дах, тож тепер юрта продувалась вітром з восьми боків і була схожа на прохолодну альтанку або ж на величезну клітку. Він міг читати всередині книжку, зрідка поглядаючи на Вовчика й сумніваючись, чи не слід йому якось допомогти. Степові вовки ніколи не боялися ніякої поганої погоди, адже вовк, який не витримував степового холоду або спеки, безжально відбраковувався степом, залишалися тільки найбільш стійкі й міцні тварини. Однак, з іншого боку, коли ставало дуже спекотно, степові вовки могли сховатися в холодок між гірським камінням. Старий Біліґ колись наставляв Ченя, розповідаючи, що коли влітку приженеш отару в якусь тінисту місцину, не слід відразу ж зупиняти там овець, а слід спочатку перевірити, чи немає в траві вовка «в засідці».

Чень не знав, як допомогти Вовчику дати раду собі зі спекою, тож вирішив спочатку спостерігати, наскільки міцною буде вовча витривалість. Вітер, що продував юрту, також ставав дедалі гарячішим, і корови на пасовищі в улоговині перестали їсти траву, а вляглися в муляку на березі річки. Вівці, які паслися далі, знайшли собі місце на вході до ущелини, відкритої назустріч вітру, і поснули там. А на верхівці гори з'явилися білі трикутні «намети» — це чабани, не витримуючи спеки, встромляли руків'я арканів навскоси в байбачу нору, стягували з себе білі плащі й прив'язували їх за комір до верхнього кінця жердини й притискали камінцями нижні кути одягу, що сягали землі, утворюючи таким чином собі намет, який міг тимчасово захистити їх від сонця. Чень і сам прохолоджувався в такому наметі, тож знав, що це допомагає. Зазвичай у цих наметах розташовувалися двоє чабанів — один спав, а інший приглядав за двома отарами. Білі трикутні намети з'являлися в степу тільки в найбільш спекотний час. Чень починав дедалі більше нервуватися і не міг усидіти на місці.

Вовчик також уже почав нервуватися на жарі — він не міг ні стояти, ні лежати. Над піском піднімалися хвилі гарячого повітря, тож малому пекло усі чотири лапи і він вимушений був постійно їх міняти. Він роззирався скрізь, шукаючи очима цуценят, і нарешті побачив одного з них у холодку під возиком, тож з іще більшою люттю почав смикати свій ланцюг. Чень поспішив вибігти з юрти, оскільки побоявся, що ще трохи такого перебування під сонцем і Вовчик справді перетвориться на запечений у карамелі каштан, а якщо раптом у нього станеться сонячний удар, то ветеринар пасовища в жодному разі не візьметься його лікувати. Що ж робити? Оскільки в степу сильні вітри, то тут не користуються парасолями, а носять дощовики, тож навіть ніяк встановити над Вовчиком парасолю від сонця. Може, підсунути сюди возика, щоб Вовчик міг сховатися під ним? Однак у возика дуже складна конструкція, тож ланцюг Вовчика може закрутитися за колесо і малий задушиться. Краще всього напнути для Вовчика такий самий трикутний намет, як у чабанів, однак він не наважувався: усі люди й худоба в степу печуться на сонці, а тут хтось раптом буде для вовка влаштовувати холодок — що це за «класова прихильність»? Це відразу ж стане приводом заговорити тим скотарям і молодим інтелігентам, які виступали проти утримування вовка. Останнім часом усі були дуже заклопотані й майже забули про Вовчика, тож краще всього було й далі не нагадувати людям про його існування.