Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень набрав із дерев’яного відра на возику півмиски чистої води і поставив перед Вовчиком, той відразу ж засунув у миску голову й випив усе одним ковтком, після чого раптом швидко заскочив у тінь від Ченевого тіла, ховаючись там від палючого сонця. Він був схожий на якогось сироту і з дуже жалісливим виглядом притис ноги Ченя до землі, щоб той не міг піти. Чень постояв так трохи, але відразу ж відчув болісне поколювання в шиї, яке означало, що якщо зараз же не сховатися, шкіра там згорить до пухирів. Тож йому довелося вийти з «вовчого кола», але він приніс сюди піввідра води й вилив у коло, при цьому від піску відразу ж піднявся такий пар, як буває, коли відкриваєш кришку киплячої каструлі. Вовчик відразу ж зрозумів, що температура поверхні значно знизилась, тож улігся там, щоб відпочити, адже він простояв уже декілька годин поспіль. Однак невдовзі пісок знову висох і Вовчик почав крутитися туди-сюди, рятуючись від спеки. Чень не знав, як можна ще зарадити ситуації. Він не міг постійно поливати коло водою, а навіть якби й міг зараз, то що робити, коли настане його черга йти в степ пасти отару?

Повернувшись до юрти, Чень Чжень уже не міг читати далі, він почав хвилюватися про те, що Вовчик захворіє від спеки, схудне або навіть і помре. Він і подумати не міг, що ідея прив’язати Вовчика на ланцюг заради безпеки худоби обернеться небезпекою для його, Вовчикового, життя. Якби його тримати в певній загорожі, то він принаймні міг би сховатися в тінь від її стіни. Тож не дивно, що давні кочовики в таких умовах життя не могли утримувати вовків. Навіть Старий Біліґ не знає, як утримувати вовка, в цьому питанні він не має жодного досвіду, що можна було б запозичити.

Чень Чжень так і не міг нічого вигадати, тільки дивився на Вовчика, сповнений гірких дум. Вовчик продовжував крутитися по своєму колу, і його думки, схоже, теж крутилися в голові, крутилися-крутилися, аж поки він помітив, що вкрита поверхнею трава поза «вовчим колом» має набагато нижчу температуру, ніж пісок у його середині. Тоді Вовчик повернувся навскоси і поставив свої задні лапи на траву; напевне, відчувши, що там не так пече, він миттю переніс на траву все своє тіло, залишивши на гарячому піску тільки голову й шию, при цьому ланцюг натягнувся так рівно, що став схожий на ручку пензлика. Нарешті він міг, витягнувши шию, відпочити. Таким чином, хоча Вовчик все ще перебував під відкритим палючим сонцем, однак «підсмажування» його тіла знизу суттєво зменшилося. Чень так зрадів, що йому аж схотілося розцілувати Вовчика, адже така абсолютно мудра поведінка малого подарувала Ченеві крихту надії. Він також, можна сказати, вигадав один спосіб — коли погода стане ще спекотнішою, потрібно буде «перепинати» Вовчика, змінюючи місце «вовчого кола», коли Вовчик майже повністю витопче в ньому траву. Чень Чжень із полегшенням видихнув, подумавши, що вовча здатність до виживання завжди перевершує навіть уявлення людини про неї, адже й мале вовченя, яке не знало навчання матері-вовчиці, від природи може самостійно долати труднощі, а що вже тоді казати про зграю таких вовків, які діятимуть спільно? Чень приліг на скручену ковдру й почав читати.

Іззовні донісся поспішний цокіт копит — по більш, ніж двадцятиметровій доріжці, що вела до юрти, швидко наближалися, здіймаючи клуби піску й куряви, два коні. Чень подумав, що це — якісь проїжджі чабани, тож не звернув на них уваги. Однак раптом, коли два коні під’їхали ближче, вони круто повернули і, з’їхавши з дороги, попрямували просто до Вовчика. Малий швидко підскочив на задні ноги, натягнувши свій ланцюг. Чоловік, який їхав попереду, узявся за аркан і одним кидком накинув його на голову Вовчика, люто й з усієї сили потягнувши мотузку на себе, аж той злетів у повітря. Аркан накинули з такою силою й люттю, що було очевидно — Вовчика хочуть убити, а натягнутим ланцюгом дуже хочуть скористатися для того, щоб відразу зламати йому шию. Щойно малий бухнувся на землю, як чоловік, який їхав позаду, замахнувся своїм арканом і з усією ненавистю хльоснув ним Вовчика, аж той покотився. Передній вершник притримав коня, перекинув руків’я аркана в іншу руку, готуючись спішитись і продовжити атаку на землі. Чень Чжень злякався, тому голосно заволав і, схопивши качалку для тіста, мов божевільний, кинувся до них. Побачивши готового на все Ченя, ті двоє швидко скочили на коней і помчали далі, здіймаючи за собою вихори куряви. Було тільки чутно, як хтось один із них вилаявся: «Вовки загубили наших жеребців, а він тут вовка утримує! Рано чи пізно я все одно вб’ю цю тварюку!»

Хуанхуан та Еле кинулися за ними з гавкотом навздогін, але і їм дісталося батога. Обидва коні помчали в напрямку табуна.

Чень Чжень так і не роздивився, хто були ті двоє. Однак він здогадувався, що один з них, напевне, той чабан, якого розкритикував Біліґ, а інший — конопас із четвертої бригади. Вони наскочили несподівано, замисливши таким чином накласти на Вовчика руки. Чень тепер на власному досвіді дізнався, який страх викликають блискавичні атаки монгольської кінноти.

Чень підбіг до Вовчика, той підібгав хвоста зі страху, і всі його чотири лапи так тремтіли, що він не міг на них утриматися. Побачивши Ченя, Вовчик кинувся до нього, мов курча, яке врятувалося від смерті в котячих пазурах і тепер, шкутильгаючи, біжить до квочки. Чень сам увесь тремтів; він обійняв малого, і відразу ж вовк і людина затремтіли разом. Чень поспішив оглянути шию Вовчика, на щастя, вона не була зламана, однак мотузка зідрала на ній хутро, і на цій ділянці шкіри тепер виднівся глибокий, аж до крові, слід. Серце Вовчика скажено калатало, ледь не вискакувало, тож Чень почав заспокійливо його гладити, і, зрештою, йому вдалося зупинити тремтіння своє і Вовчика. Він знову повернувся до юрти і виніс звідти смужку сушеного м’яса, щоб заспокоїти вовченя. Коли малий з’їв м’ясо, Чень знову обійняв його, притиснувши пухнасту мордочку до свого обличчя; помацавши його груди, він визначив, що його серце поступово відновило свій ритм. Малий ще не