Читати книгу - "Вовк-тотем"

Цього дня Чень спочатку поклав у миску Вовчика половину зацвілої стрічки й відніс її Вовчику, потім, швидко підхопивши порожню миску, повернувся до юрти, думаючи, чим би ще його нагодувати. Коли він сам сів снідати, то помітив у каструлі декілька зовсім маленьких шматочків сушеної баранини, він трохи посумнівався, а потім виловив їх і поклав до Вовчикової миски. Вовки ж не будуть, як собаки, їсти саму кашу навіть без запаху м’яса, тож якщо в їжі Вовчика не було м’яса чи маслаків, він починав дуже нервуватися й люто гризти свій ланцюг.

Чень посолив цибулю-порей і з’їв дві миски супу з локші на бульйоні з сушеної баранини, а рештки супу, що залишалися в каструлі, вилив у миску Вовчика, потім перемішав усе в ній дерев’яною палицею, щоб шматочки сушеної баранини, які були на дні миски, піднялися на поверхню і Вовчик міг побачити м’ясо. Після цього Чень підніс миску до обличчя й понюхав її вміст, однак йому здалося, що запаху баранини там недостатньо, тож він вирішив долити в миску ще трохи баранячого лою, який вони використовували, щоб запалити лампу. Оскільки влітку було спекотно, то закритий в бляшанку твердий баранячий лій почав поступово танути й тхнути, тож добре ще, що вовки — такі тварини, які полюбляють їсти тухлятину й тухле сало для них, вважай, гарна річ. У їхній юрті ще із зими залишилося дві бляшанки баранячого лою, яке вони з Яном Ке щовечора використовували для розпалу гасової лампи, щоб читати книжки, і нині важко було сказати, чи вистачить їм його до глибокої осені. Однак у Вовчика тепер був ключовий період росту, тож Ченю довелося знехотя змиритися з тим, що час на читання уріжеться. Проте він до сих пір так і не позбавився звички читати щодня, тож доведеться йому набратися нахабства й піти просити лою до Ґасмаа, адже Старий Біліґ і Ґасмаа, якщо дізнаються, що в них немає світла читати книжки, обов’язково виділять їм лою для підпалу лампи. Улітку ж усі були заклопотані й стомлені, тому Чень дедалі рідше розповідав Старому історичні оповідання, і Старий так само мав усе менше можливостей розповісти щось Ченю.

Тож Чень узяв із бляшанки велику ложку м’якого баранячого лою й додав до нагрітої Вовчикової миски, ретельно розмішавши усе в ній. Коли він тепер понюхав миску, бараном із неї тхнуло достатньо, тож можна було сподіватися, що ця страва Вовчику сподобається. Потім він узяв собачу миску й укинув туди більше половини каші з алюмінієвої каструлі, однак баранячого лою туди класти вже пошкодував. Улітку, коли обмаль м’яса, для собак у степу щороку настає період напівситих-напівголодних днів.

Коли він відчинив двері, виявилося, що собаки давно вже скупчилися за ними. Чень спочатку нагодував собак і почекав, поки вони начисто вилижуть свою миску й підуть у тінь від юрти, після чого поніс Вовчику його миску. Коли йшов, він, як і зазвичай, кликав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик давно вже так хвилювався, що йому аж почервоніли очі, він стрибав від радости в такому збудженні, що ледь не задушив себе. Чень швидко підсунув миску у «вовче коло» й відстрибнув на два кроки назад, нерухомо спостерігаючи за тим, як Вовчик хапає собі в пащу локшину зі шматочками м’яса з баранячим салом. Схоже було, що він усе ж задоволений цією стравою.

Годування Вовчика щодня передбачало повторення одних і тих самих слів. Чень Чжень сподівався, що Вовчик запам’ятає свого годувальника, принаймні зможе сприйняти його як дивного друга, який має лише добрі наміри щодо нього. Чень часто думав, що коли він у майбутньому одружиться й у нього народяться діти, він не буде так піклуватися про них, як тепер про Вовчика. Він вірив, що вовки мають чарівну силу, оскільки в голодних степах і лісах вовчиця може своїм молоком вигодувати немовля, а вовча зграя буде піклуватися про дитину, охороняти й виростить з неї справжнього вовка (вовчицю). Якби у вовків не було якоїсь надлюдської і надвовчої таємничої сили, то не виникли б і такі «міфи». Чень Чжень з тих пір, як почав доглядати Вовчика, часто занурювався в міфоподібні сни і фантазії. Коли він ходив до молодшої школи, він прочитав один радянський роман, у якому оповідалося, як один мисливець урятував вовка, вилікував його рани, після чого знову випустив у ліс. Минув певний час, і одного дня вранці, коли мисливець відчинив двері своєї дерев’яної хатинки, він побачив на снігу перед дверима сім тушок великих зайців, поряд з якими було багато вовчих слідів… Це була перша історія про дружбу людини й вовка, що трапилась Ченю, вона йшла всупереч усім тим книжкам і фільмам, які читав і дивився він тоді. Здебільшого в тих книжках оповідалося чи то про вовка, який перевдягнувся на бабусю, чи то про те, як він з’їв ягня чи вкрав маля, та подібні страшні й жорстокі історії, які пробирали аж до кісток. Навіть у творах Лу Сюня[136] вовка було представлено в традиційному жорстокому образі. Тому Чень дуже довго перебував під чарами того радянського роману і багато років не міг про нього забути. Він часто, мов уві сні, бачив себе тим мисливцем, уявляв, як, ступаючи по снігу, йде до лісу, щоб зустрітися зі своїми друзями-вовками, як котиться по снігу в обнімку з великим вовком, як вовк несе його на спині по засніженому степу…

І от сьогодні він раптом здобув свого власного, справжнього вовка, якого можна було торкнутися й погладити. Тож йому хотілося, нагодувавши Вовчика, обійняти його і покачатися з ним по зеленому степовому килимі. Він навіть уже робив так декілька разів, тож можна було вважати, що його сон здійснився наполовину, однак іншу його половину він майже не наважувався доснити — як Вовчик виростає, залишає йому ціле кубло цуценят-вівчарок, після чого повертається в степ до вовчої зграї. Чень Чжень одного разу бачив уві сні, як їде на коні у супроводі цілої зграї вівчарок кудись у глибину степу і кричить до купи диких гір: «Вовчику, Вовчику! Їсти! Я прийшов, я прийшов!»