Читати книгу - "Вовк-тотем"

У такий час у найгіршому становищі перебував Вовчик, адже залізний ланцюг, яким він був прив’язаний, удень розпікався, крім того, Вовчику ніде було сховатися, тож він живцем смажився на сонці. Трава всередині «вовчого кола» давно вже була витоптана Вовчиком і висохла, тож це «коло» перетворилося на коло піску. Воно розпікалося, мов рівне дно сковорідки, і всередині його пісок напікався найбільше. Вовчик ставав схожим на пухнасту запечену в карамелі грушу, яка вже повністю спеклася й кожура якої ось-ось мала тріснути на очах. Бідолаха не тільки потрапив у в’язницю, але ще й щодня терпів тортури, розжарюючись і знизу, і зверху, мов відбував удвічі суворе покарання.

Побачивши, що двері відчинилися, він миттю підскочив на задні лапи, однак залізний ланцюг і ошийник потягли його назад так, що висунувся його язик, а дві передні лапи забарабанили в повітрі. Не схоже було, щоб Вовчику цієї миті найнеобхіднішою річчю був холодок чи вода, але, як і раніше, йому потрібна була їжа. Для вовка їжа — понад усе, й за останні дні Чень спостеріг, що Вовчику ніколи не було так жарко, щоб він не хотів їсти, натомість, чим спекотнішою ставала погода, тим більше зростав його апетит. Вовчик чимдуж розмахував лапами, вимагаючи, щоб Чень приніс миску до його «кола». Потім він захоплював її, мов «здобич», і люто проганяв Ченя.

Чень Чжень засумував. У степу влітку, згідно з традиційними звичками скотарів, основною їжею стає молочна, а м’ясна значно урізається, тож щодня вони один раз пили чай і один раз їли щось основне, а приготовленого цілим шматком м’яса тепер уже не було. За основну їжу нині правило щось мучне, зернове й різні молочні продукти: доуфу зі свіжого молока, доуфу з кислого молока, масло, вершки тощо. Скотарі дуже полюбляли влітку їсти свіжі молочні продукти, однак молоді інтелігенти ще не навчилися їх готувати. Тож, з одного боку, вони не звикли замінювати м’ясну їжу молочною, а з іншого, що ще важливіше, — вони не витримували всіх труднощів приготування молочних продуктів. Кому ж хотілося виповзати з ліжка о третій ранку, потім чотири-п’ять годин доїти корів, а потім без передиху повільно розмішувати кисляк спеціальною палицею в спеціальному відрі не менше, ніж декілька тисяч разів? Тим більше не хотілося потім, після обіду, о п’ятій-шостій вечора, коли корови повернуться додому, знову доїти їх три-чотири години й виконувати ще низку клопітних робіт на наступний день — варити, тиснути, різати, сушити, тощо. Молоді інтелігенти воліли їсти пшоняну кашу чи пісні мучні страви — локшину, баоцзи, пельмені чи млинці з пісною начинкою, тільки б не готувати молочних продуктів. Тож якщо скотарі влітку їли молочне, то молоді інтелігенти збирали дикі овочі — гірську цибулю, дикий часник, цибулю-порей, лілейник, лободу, кульбаби тощо, а також ще одну рослину, яку немісцеві мешканці з північного сходу називали «халаґай»[135] і яка була схожа на шпинат, мала велике листя й була гіркувато-терпкою на смак. Отже, вийшло так, що влітку, коли не було м’яса, як скотарі, так і молоді інтелігенти перейшли на нову й свіжу їжу. Однак через це додалося зайвого клопоту Ченю й Вовчику.

Степовики влітку дуже рідко ріжуть баранів, по-перше, тому, що немає змоги зберегти більшу частину м’яса — на дворі так спекотно і мух так багато, що за два дні в ньому вже заведуться хробаки. Єдиний спосіб зарадити цьому для скотарів — це порізати м’ясо барана на стрічки завтовшки із вказівний палець, обваляти їх у борошні, щоб мухи не змогли відкласти в них яйця, і повісити на мотузці в прохолодному місці в юрті, щоб воно там в’ялилося. Таким чином, готуючи щодня їжу, можна було зняти дві сухі стрічки й додати їх у локшу, що хоча б додавало їй запаху м’яса. Якщо ж траплялося кілька похмурих днів поспіль, то ці стрічки вкривалися цвіллю й від них починало тхнути, тоді в них також заводилася черва. По-друге, влітку вівці саме нагулюють «водянистий лій», після якого до осені повинні накопичити справжній лій. Поки ж ці два шари лою не накопичились, вівці, можна сказати, залишаються скелетами: м’ясо тонке, лою мало, смак — кепський, тож скотарі не дуже-то й воліють їсти таку баранину. Крім того, влітку овець саме стрижуть, тож шкура забитого в такий час барана буде нічого не варта, хіба що можна зробити з неї тонкий ворсистий плащ на весну та осінь. Старий Біліґ казав, що влітку вбивати барана — тільки даром його занапастити. Тож скотарі влітку рідко вбивають овець і їдять баранину, так само, як і селяни навесні не будуть косити паростки пшениці й тамувати ними голод.

Хоча в Орхоні тоді людей проживало дуже мало, а поголів’я худоби було значне, все одно проводилась така політика, коли скотарям не дозволялося їсти м’яса досхочу, оскільки для Китаю, де води й смальцю бракувало, а надходження м’яса були обмежені, кожен баран вважався рідкісною твариною.

Молоді інтелігенти, які наїдалися м’яса всю осінь, зиму й весну, не витримували раптового його зникнення, й постійно просили про якусь виняткову турботу для себе. Однак майже всі клопотання про дозвіл убити вівцю, що вони писали до керівництва груп, залишалися без затверджень. Ґасмаа, коли бачила Ченя, що переступав поріг її юрти, поспішала з хитруватою посмішкою затулити йому рот запашною й ніжною молочною пінкою, змішаною з рисом, підсмаженим із цукром, і в неї завжди були напоготові свіжі молочні продукти, щоб пригостити ними всіх мешканців Ченевої юрти, тож щоразу Чень Чжень вимушений був заховувати подалі своє клопотання про вбивство барана й повертатися з ним назад. Якщо молодим інтелігентам котроїсь із груп випадково вдавалося допроситися барана, вони відразу ж роздавали половину його м’яса своїм товаришам з інших груп, щоб усі могли з’їсти трохи свіжого м’яса після багатьох днів «посту», однак таким чином м’ясних стрічок про запас у їхніх юртах ставало дедалі менше.

Люди ще сяк-так, а от що робити