Читати книгу - "Вовк-тотем"

серце й легені. Прибравши все, він скористався мотузкою, що завжди була на сідлі, й зав’язав інший її кінець на голові вівці, готуючись забрати її додому, щоб згодувати собакам і Вовчику. Коли він сів верхи й поїхав, і з кожним кроком коня ніби збільшувався й якийсь тягар на серці.

Наступного дня історія про те, як Дорж здобув вовчу шкуру за овечу, поширилась по всій бригаді. Бао Шуньґуй, отримавши вовчу шкуру, не міг нахвалитися на Доржа і привселюдно пообіцяв нагородити його, після чого видав йому тридцять патронів. Через декілька днів по тому один молодий чабан із третього загону також вирішив скористатися отарою як принадою, відійшовши від неї подалі, і здобути вовчу шкуру за овечу. Однак йому трапився хитрий і бувалий ватажок, який тільки обідрав собі половину овечої ноги, а більше не став їсти, тобто наївся, але не переїв, що ніяк не вплинуло на його швидкість під час втечі. Навіть навпаки, додало йому сили й швидкості. Тож за якусь мить він зник. Старий Біліґ після цього суворо вичитав того чабана перед усією бригадою й оштрафував його родину, заборонивши їм протягом місяця вбивати собі на їжу овець.

22

…У маньчжурів і даворів, орочонів та евенків є такі шамани, що шанують духа чорного вовка. Він — хоробрий помічник і дух-охоронець шаманів; він не має рівних собі ворогів і бореться з будь-якими проявами зла, безжально викорінюючи його. Усі, кому трапляється зустрітися з небезпечними й зрадливими духами, що підступно діють уночі, покладаються на його сміливість і мудрість, доручають йому проковтнути в темряві цих духів. Він — скажений вовк, однак водночас він — і вбивця злих духів.

Фу Юйґуан. «Теорія шаманства»

Знову настала черга Ченя сторожувати отару вночі. Коли йому в цьому допомагав Ерлан, він міг під час сторожування сидіти в юрті й при світлі гасової лампи читати або робити записи. А для того щоб не заважати двом своїм сусідам спати, він підсунув низенький столик до самого входу в юрту й обгородив лампу двома поставленими вертикально книжками. На пасовищі було тихо, навіть зовсім не чутно виття вовків. Усі три великих собаки вночі не гавкали, а, настовбурчивши вуха, сторожко виконували нічну варту. Він тільки одного разу вийшов з юрти і з ліхтариком у руці обійшов загін, Ерлан увесь час лежав з північно-західного боку отари, що заспокоювало Ченя. Він погладив Ерлана по голові на знак подяки. Повернувшись до юрти, Чень все одно не наважувався зімкнути очей і злегковажити чергуванням, тож узявся далі за книжку й читав до глибокою ночі, аж поки заснув. Коли ж він прокинувся наступного ранку, то перша справа, що чекала на нього, — це нагодувати Вовчика.

Після того, як вони прибули на літнє пасовище, Вовчик щодня, вже відколи починало світати, прикипав очима до дерев’яних дверей юрти, ніби починав полювання на здобич, і видивлявся свою миску. В його очах ця миска справді була живою «здобиччю», і він, мов великий вовк, терпляче очікував на свій бойовий шанс, коли «здобич» підійде ближче до нього, після чого раптово атакував її.

Тому їжа, яку він захоплював собі в пащу, була все-таки здобута ним у полюванні, а не подана людиною. Таким чином Вовчику вдавалося підтримувати незалежність свого вовчого характеру. Чень Чжень також навмисне вдавав, що боїться його, й відступав на декілька кроків, але часто не стримував при цьому радісного вигуку.

На Монгольському плато до приходу сезону дощів улітку часто встановлюється суха й дуже спекотна погода, причому цього року було навіть спекотніше, ніж раніше. Чень думав, що монгольське сонце не тільки раніше піднімається, але й іде по небу значно нижче, ніж то є по інший бік муру. От і зараз була тільки десята ранку, а температура вже піднялася так високо, як у Китаї буває в обід у розпал літа. Пекуче проміння прибило зелену траву поряд із юртою, аж її листочки скрутилися й стали схожими на порожні всередині зелені голки. Комарі ще не з’явилися, однак великі степові мухи, які вилуплювалися із черви, що виникала на падлі, вже роїлися, мов зграї бджіл, оточуючи людину й худобу, атакуючи їх. Ці мухи навмисне нападали на голови тварин і людей, кусали за очі, ніс, кутики рота, обліплювали рани або залітали в юрту й сідали на стрічки ще сирого м’яса, вивішеного для просушки. Люди, собаки й вовки вимушені були постійно крутити головами, розмахувати руками й лапами, що дуже їм дошкуляло. Кмітливий і пильний Хуанхуан часто блискавичним рухом ловив собі в пащу котрусь із великих мух, що літали в нього перед очима, розкушував її і випльовував, тож невдовзі поряд із ним збиралося чимало мушиних трупів, схожих на лушпинки від гарбузового насіння.

Сонце пекло дедалі більше, аж від землі почала підніматися гаряча пара, і все пасовище, розташоване в улоговині, стало схожим на величезну залізну сковорідку, на якій підсмажують чайне листя,[134] а вся трава на ньому ось-ось уже мала би перетворитися на таке свіжопідсушене «чайне листя». Собаки лежали у вузенькій смужці тіні, схожій на половинку місяця, з північного боку юрти, широко розкривши пащі, висолопивши язики й максимально вдихаючи повітря, їхні животи при цьому швидко втягувалися й спадали. Чень помітив, що Ерлана в тіні немає, він двічі покликав його, але той не з’явився, тож, мабуть, десь побіг собі, можливо, до річки, де прохолодніше. Ерлан виявляв усю свою відповідальність під час нічних чергувань, тож на бригаді вже припинили називати його диким собакою, і коли на світанку йому