Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Саме на справдження цього задуму і будувалися нині дромони на річці. Чільний, значковий корабель мав занурювати вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта». Ауран попрохав дозволу назвати його «Князем Тайвином», на що Серсея радо погодилася. Вічно мокре дно і сморід з нутра — хіба не жорстокий жарт для батькового імені? Інший корабель мав називатися «Прекрасна Серсея», а на носі нести її визолочену подобу, вбрану в кольчугу та левовий шолом, зі списом у руці. Слідом у море мали вийти «Відважний Джофрі», «Пані Джоана» та «Левиця», а далі — «Королева Маргерія», «Золота троянда», «Князь Ренлі», «Пані Олена» і «Принцеса Мирцела». Королева зробила помилку, дозволивши Томену назвати останні п’ять кораблів. П’ятому він насправді хотів дати ім’я «Місячок», а вшанувати власну сестру погодився неохоче тільки тоді, коли князь Ауран зауважив, що ніхто з жеглярів не схоче служити на кораблі, названому на честь пришелепкуватого блазня.

— Якщо цей голодранець-септон хоче змусити мене купувати в нього благословення Томенові, то скоро роздумається, — пообіцяла Серсея Таені. Ще чого — королеві коритися примхам зграї знахабнілих жерців!

Ноші знову зупинилися, та так раптово, що Серсею аж смикнуло.

— Вони діждуться мого гніву! — вигукнула вона, визирнула назовні й побачила, що ноші вже досягли верхівки пагорбу Візеньї.

Попереду височів Великий Септ Баелора, з його величною банею та сімома блискучими вежами. Але між нею та мармуровими сходами простяглося похмуре людське море — сіро-буре, обірване і немите. «Горобці» — скривилася вона, хоча жодна зграя пташок ще ніколи так не смерділа. Збіговисько на майдані перед септом викликало в Серсеї огиду. Так, Кайбурн уже звітував їй про число цих ланців у місті, але одна справа — чути про них, та геть інша — побачити на власні очі. Просто на майдані отаборилося кількасот тих ницих істот, а ще кількасот — у садах. Від вогнищ та казанів тягло димом і смородом. Намети з мішковини, зліплені нашвидкуруч із глини та шматків дерева хижки плямували колись бездоганний білий мармур. Набрід юрмився навіть на сходах, перед височезними дверима Великого Септу.

Ристю повернувся пан Озмунд; поруч їхав пан Озфрид верхи на огирі, золотішому за його кирею. Озфрид був середульший з Кіптюгів, тихіший за братів, частіше супився, ніж посміхався. «Якщо не брешуть, він іще й жорстокіший за них. Було б йому поїхати на Стіну замість брата.»

Великий маестер Пицель хотів, щоб золоті киреї очолював старший чоловік, «гартованіший у справах війни». Кількоро радників погоджувалися з ним.

— Пан Озфрид гартований аж далі нікуди, — відрізала тоді Серсея, та вони не вгамувалися.

«Діймають мене, як зграя помийних псів.» Щодо Пицеля в неї вже геть уривався терпець. Старий белькотун мав нахабство заперечити, коли вона послала у Дорн по нового майстра-мечника — мовляв, це може образити Тирелів.

— А навіщо, гадаєте, я це зробила? Зовсім голова не тямить? — спитала вона його тоді так презирливо, як тільки зуміла.

— Перепрошую вашу милість, — мовив пан Озмунд. — Мій брат скликає ще золотокирейників. Ми розчистимо дорогу, не бійтеся.

— Я не маю часу. Піду далі пішки.

— Благаю вас, ваша милосте! — вхопила її під руку Таена. — Я за вас боюся. Тут їх багато сотень, таких брудних та гидючих.

Серсея поцілувала її в щоку.

— Леви не бояться горобців… але дякую за турботу. Я знаю вашу любов до мене, добра пані. Пане Озмунде! Майте ласку, допоможіть зійти.

«Якби я знала, що доведеться пхатися пішки… хоч одяглася б інакше.» На ній була біла сукня з золототканими розрізами, прикрашена мереживом, але досить скромна. Відколи королева її вдягала, минуло кілька років, і тепер сукня незручно стискала стан.

— Пане Озмунде, пане Мерине! Будете мені супроводом. Пане Озфриде — стежте, щоб з ношами нічого не сталося.

Деякі з горобців виглядали такими зголоднілими, так палали очима, що й коней би, мабуть, з’їли просто під лицарями. Долаючи шлях крізь натовп голодранців, повз їхні вогнища, вози та сяк-так зляпані криївки, королева мимоволі пригадала іншу юрбу, що колись зібралася на цьому самому місці. Того дня, коли вона виходила заміж за Роберта Баратеона, тисячі з’явилися привітати їх зі святом. Жінки вдягли найкраще вбрання, половина чоловіків тримала дітей на плечах. Коли Серсея виникла з септу попідруч із молодим королем, натовп зревів так страшно, що й у Ланіспорті, напевне, почули.

— Вони вас люблять, пані дружино, — прошепотів їй Роберт на вухо. — Дивіться — на всіх обличчях посмішки!

Ту коротку мить вона була щаслива у своєму шлюбі… доки поглядом не знайшла Хайме. «Ні, — пригадала вона свою думку, — не на всіх, пане чоловіку.»

Але зараз не посміхався ніхто. Горобці кидали на неї похмурі, суворі, ворожі погляди, дорогою поступалися неохоче. «Якби це справді були горобці, то розлетілися б від одного крику. Сюди б сотню золотокирейників з мечами, буздуганами та кийками… розігнали б цю наволоч за милу душу.» Саме так учинив би князь Тайвин. «Не пхався б між них, а ринув конем просто по головах.»

Коли Серсея побачила, що горобці зробили з Баелором Боговгодним, то пошкодувала про свою добросердість. Велика мармурова подоба, яка вже століття лагідно і сумирно посміхалася посеред майдану, була до пояса оточена купою кісток і черепів; на деяких іще збереглися лахміття плоті, а на одному такому сиділа ґава, частуючись сухими шкірястими смаколиками. Всюди дзижчали зграї мушви.

— Це що таке? — обурено спитала Серсея в юрби. — Навіщо ви ховаєте Блаженного Баелора під курганом гнилого падла?

Наперед виступив, важко спираючись на дерев’яного костура, одноногий чолов’яга.

— Це, ваша милосте, кістки святих людей, чоловіків і жінок, замордованих за віру. Септони, септи, брати брунатні, жовті й зелені, сестри білі, сірі та блакитні. Одних повісили, інших випатрали. Безліч септів пограбували і споганили, дів та матерів поґвалтували безбожники та гемонські посіпаки. Зазіхнули навіть на сестер-мовчальниць! Вишня Мати плаче й побивається з гніву та розпачу. Ми знесли сюди кістки від усіх країв держави — засвідчити перед богами страждання Святої Віри.

Серсея відчувала, як на ній зійшлися похмурі погляди.

— Король дізнається про ці жахіття, — урочисто пообіцяла вона. — Його милість Томен поділить ваше обурення. Це справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще диких північан, що вклоняються деревам та вовкам. — Вона підвищила