Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша.

— Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості.

Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку.

— Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, — мовила пані Таена. — Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я.

— О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. — Королева недбало махнула рукою. — Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі.

— Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого?

— Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми.

— Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями.

— Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки.

У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель — як завжди, занудно і велемовно.

— Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра — він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви.

Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру.

— Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика — знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту.

Пані Добромир засміялася.

— Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім!

— А він багато молиться? — запитала королева.

— Менше, ніж грається з мечами.

— Гарний хлопчик — такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю?

— Гадаю, так.

— Напевне, варто взяти його до уваги.

Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати — тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю.

— Дайте дорогу! — горлав пан Озмунд Кіптюг. — Геть з дороги їхньої милості королеви!

Ноші почали сповільнюватися — це мало означати, що наближається верхівка пагорба.

— Вам варто привезти сина до двору, — мовила Серсея до пані Добромир. — Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син?

Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба — у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі — пильнувати спину.»

— Ваша милість дуже добрі, але Русель ніколи не знав іншого дому, крім Довгостолу. Боюся, у великому місті він розгубиться і загубиться.

— Попервах так, — погодилася королева, — але скоро переросте, як переросла я. Коли батечко відіслали мене до двору, я плакала, а Хайме лютував. Але потім тітка посадовила мене перед собою в Кам’яному Саду і розказала, що в Король-Березі мені нема кого боятися. «Ти — левиця, — казала вона, — це тебе мають боятися нижчі звірі.» Ваш син теж віднайде мужність. Авжеж вам краще буде тримати його при собі, щодня бачити… Він же ваша єдина дитина, чи не так?

— Наразі так. Пан чоловік прохають богів благословити наш шлюб іще одним сином… на випадок…

— Я розумію.

Вона згадала, як помирав Джофрі, роздираючи собі горло. Як у останні свої миті дивився на неї з відчайдушним благанням. Раптовий спогад спинив їй серце. Крапля червоної крові сичить у полум’ї свічки, скрекотливий голос белькоче про корони та савани, про смерть від руки «валонкара».

Ззовні щось волав пан Озмунд, хтось йому відповідав. Ноші раптово зупинилися.

— Ви там що, повиздихали усі? — ревів Кіптюг. — Забирайтеся з дороги до клятого дідька!

Королева відтягнула кутик запони і підманила до себе пана Мерина Транта.

— Що там за клопіт?

— Горобці, ваша милосте. — Пан Мерин мав на собі лускатий білий обладунок, а зверху на ньому корзно. Щит і шолом висіли при сідлі. — Стали табором просто на вулиці. Ми їх змушуємо пересунутися.

— Змушуйте, але обережно. Не хочу знову потрапити у заворушення. — Серсея відпустила запону. — Тут чиниться якесь безглуздя.

— Саме так, ваша милосте, — погодилася пані Добромир. — Це верховний септон мав би прийти до вас. Ще й ці недоладні горобці…

— Він їх годує, пестить, навіть благословляє! А короля благословити не хоче. — Вона знала, що благословення — то порожня вистава, але ж саме звичаї престолу та відправи Віри мали чарівну силу в очах юрби невігласів. Сам Аегон Завойовник відлічував початок держави від свого помазання верховним септоном у Старограді. — Ні, цей нахабний святенник або скориться, або дізнається, що й уособлення богів має слабку людську плоть!

— Ортон каже, що насправді він хоче золота. Зволікає з благословенням доти, доки корона не відновить виплати боргу.

— Свята Віра матиме своє золото тоді, коли ми матимемо мир.

Септон Торберт і септон Райнард завжди ставилися до її прохань надзвичайно поштиво… не те що ниций браавосець, який так безжально діймав бідолашного князя Гиліса, що той зліг тепер у ліжко і кашляв кров’ю. «Але ж кораблі будувати треба.» У справах морських