Читати книгу - "Вовк-тотем"

встигав гулькнути в іншу нору, а вовк і не чекав, поки він кудись сховається, а одним рухом щелеп упіймав байбака за загривок і кинув його на приступку, після чого перекусив йому шию. Після цього сірий високо підняв голову і з великим байбаком у зубах швидко зник за кряжем. З моменту атаки до моменту, коли гризун потрапив у зуби вовка, не минуло й півхвилини.

Усі байбаки на горі зникли. Хлопці тепер могли випростати тіла й сісти. У Ченя перед очима все ще миготіли картини щойно минулої події, тож він мав дещо отетерілий вигляд. Вовча мудрість справді така глибока, що її не можна й виміряти! Вовки — ніби й справді духи. Чень раніше читав «Історію походження видів»,[133] однак навіть ця книга не могла роз’яснити йому ті дивовижні факти, що він спостерігав їх у житті на власні очі.

Сонячне проміння вже зробилось жовтим, й обидві отари підвелися та почали скубти траву, просунувшись на пару лі в північно-західному напрямку. Хлопці ще обмінялися репліками й зібралися повертатися до своїх отар, щоб завернути їхніх ватажків додому. Якраз коли вони підвелися й узяли за поводи коней, Чень Чжень помітив у своїй отарі якийсь невеликий рух. Він поспішив ухопитися за підзорну трубу і побачив, як зліва від отари, із золотистих хащ лілейнику вистрибнув великий вовк, одним стрибком перекинув велику вівцю, притиснув її до землі й укусив. Чень аж побілів від страху і збирався вже стрибати й кричати, однак Дорж зупинив його. Чень отямився, проковтнув крик, який уже наполовину вирвався з його горла, й побачив, що вовк уже відірвав вівці ногу й гризе її живою. Однак домашні вівці в степу — це такі низькосортні тварини, які не наважуються кричати при вигляді крові, тож хоча із шиї цієї вівці й текла кров і вона безладно перебирала передніми копитами в останніх конвульсіях, вона все одно не могла голосно волати, як то роблять дикі кози, попереджуючи інших про небезпеку й звучи на порятунок.

Дорж сказав:

— Звідси до отари так далеко, що як би швидко ми не кинулися зараз туди, барана вже не врятуємо. Нехай він поїсть, а коли наїсться так, що не зможе бігти, ми його заарканимо, — і несподівано холодно додав: — Ах ти ж гад, наважився у мене на очах красти овець! Ось почекай!

Хлопці тихо сіли поряд із брилою, боячись занадто рано злякати вовка.

Очевидно, це був відчайдушний і голодний вовк. Спостерігши, що чабани надовго полишили отару, він вирішив скористатися хащами лілейнику, щоб сховатися в них, а потім підібрався плазом до отари й здійснив раптову та потужну атаку, щоб, хоч і наражаючись на небезпеку, здобути собі жирну вівцю. Він давно помітив двох людей і двох коней на кряжі, однак не тікав. Одне своє око він не спускав з них і точно розраховував відстань до них, виборюючи собі хвилини й секунди хоча б іще для одного ковтка, щоб з’їсти стільки, скільки він міг у таких умовах з’їсти. Чень Чжень подумав, що не дивно, що Вовчик завжди їсть так, ніби воює чи збирається в атаку. У степу час — це м’ясо, і вовк, який буде ретельно пережовувати й повільно ковтати, обов’язково помре з голоду.

Чень Чжень чув оповідання про те, як скотарі «міняють вівцю на вовка». Зважаючи на теперішню ситуацію, можна було вдатися тільки до такого зустрічного бою. Обміняти вівцю на такого великого вовка було дуже вигідно. Один великий вовк за рік може з’їсти щонайменше два десятки овець, і це ще не рахуючи лошат і дорослих коней. Тож чабани, яким удається здобути вовка за вівцю, не тільки не зазнають критики чи штрафів на бригаді, а, навпаки, можуть отримати ще й винагороду. Однак Чень Чжень турбувався про те, що якщо не вдасться здобути вовка при втраченій вівці, тоді збитки будуть великими. Він затис у руці підзорну трубу й намертво увіп’явся очима в вовка — не минуло й півхвилини, як той проковтнув усю овечу ногу разом зі шкірою й вовною. Ця вівця, напевне, вже не виживе, тож Чень Чжень сподівався, що голодний вовк проковтне її всю. Хлопці обережно перемістилися поближче до коней, розплутали їх, накинули на них вуздечки й із завмиранням серця чекали.

М’ясо домашніх овець низькосортне й має поганий запах, тож коли той вовк повалив цього барана, декілька десятків інших овець, що перебували поряд, панічно злякалися й розбіглися на всі чотири сторони. Однак невдовзі в отарі відновився спокій, і лише декілька овець дурнувато перебирали ратицями, скупчившись перед звіром і дивлячись, як той їсть вівцю, що було схоже і на протест, і на лупання очима на ярмарку. Ці вівці спостерігали за подіями без жодного звуку і згодом знайшлося ще більше десятка овець, які, перебираючи ратицями, також підійшли ближче й також почали дивитися, лупаючи очима. Нарешті вже сотня овець зібралася навколо вовка й закривавленої вівці, оточивши їх щільним колом діаметром у три метри. Вівці штовхалися й купчилися, а також витягали шиї в захопленні від споглядання. На їхніх мордах ніби було написано: «Вовк тебе їсть, а мене це не стосується», або «Ти померла, а я не помру». Вівці були й настрахані, але й водночас отримували задоволення з чужої біди, при цьому жодна з них не наважилася буцнути вовка.

Чень аж затремтів, не в силах стримати свого обурення. Ця картина раптом нагадала йому твір Лу Сюня, де описувалися такі невігласи-китайці, які, витягнувши шиї, лупали очима на страту свого співвітчизника, влаштовану японцями. Картина була один до одного. Не дивно, що скотарі вважають китайців вівцями. Дійсно, страшно спостерігати, як вовк їсть вівцю, але ще страшніше бачити натовп людей, таких же корисливих, отупілих і боязких, як свійська худоба. Це ще дужче крає серце.

Дорж мав дещо розгублений вигляд: як це він, відомий на бригаді мисливець, раптом покинув свою отару й повів молодого інтелігента спостерігати за