Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Павло! — гримнула на чоловіка господиня пані Горпина.
— А що, я не правду кажу, чи що? — образився той. — Вічно ти мені рота закриваєш! Що я не так сказав? Га? Пане козак, — звернувся він до мене з таким поважним виглядом, наче зібрався обговорювати гетьманський наказ. — Уже дванадцять літ, як перед Богом чоловік і жінка. І ще дванадцять літ…
— Замовчи, Ірод! — гримнула пані Горпина на нього, а до мене ніяково всміхнулась.
— Що замовчи? Що знов не так? Знов починаєш?
— Не сором нас перед чесними людьми, — просичала пані Горпина і штовхнула чоловіка ліктем. — А то я розкажу, як ти позатим літом волів пропив і два вулики. Було чи не було?
— Та…
— А як до кума на Святвечір їздив саньми, так сам аж на весну явився, а саней і по сей день нема.
— Горпино!
— Що — Горпино? О Ірод окаянний, скільки ти моєї крові випив!
— Кхе-кхе! — тихенько покашляв я, щоб хоч якось звернути на себе увагу.
— Ой, пане, вибачте, — зніяковіла пані Горпина, а чоловік її замовк, тож розказувала далі сама вона. — Отож під лісом їхати не можна. Треба вам назад.
— І скільки це часу? — спитав я.
— Ну, за днів два-три доїдете.
— Куди?
— До роздоріжжя. Там ще на південь у степи і до переправи через Дніпро.
— Не можна нам, пані, — крутнув головою я. — Ми й так проїздили. У Чигирин не встигнем.
Я задумався.
— А через ліс не можна? — спитав.
— Ой не треба, пане, — мовила пані Горпина і сховала од мене очі. — Воно то й можна, а не треба вам… От.
Вона також замовкла на кшталт свого чоловіка.
— А чого ж не треба? — спитав я.
— Та… — вона махнула рукою і більш не обронила ні слова.
— Там, пане, — почав було пан Павло, але його обірвала на півслові дружина.
— Чого ти на ніч дивлячись? — мовила вона і злякано зиркнула в вікно.
Надворі вже було доволі темно.
— А що ж, — виправдовувався чоловік, — людям же їхати. Туди, — і теж кивнув у вікно. — Оті поля, — мовив затим до мене, — бачили?
— Ну? — кивнув я.
— То не наші поля.
— Себто?
— Не хуторян. Вірніш, садим ми, а збираєм… Ні, не ми. Після Яблуневого Спасу ми на ті поля не виходимо і не дивитись на них намагаємось зовсім. А вже після Іллі…- чоловік замовк і зиркнув на двері. — Після Іллі там і соломи не зостається.
— А де ж дівається?
— Жнуть.
— Хто?
— Чорти.
— Тьху на тебе, недоумка! — скрикнула пані Горпина і ляснула чоловіка по потилиці.
Наталя на полу клацнула чотками.
Раз і ще раз.
— А що, я брешу? — мовив пан Павло. — Чиста правда. Там нечисть у лісі з пшениці мамалигу варить. А я бо що? Тут із діда-прадіда так. Раніше, кажуть, лісовик приходив і дівок хутірських щоосені по п’ятеро в ліс забирав. Мавками тоді вони ставали. І хто їх бачив після того, той вмирав скоро. От. А нині одна бабуся з сусіднього хутора домовилась, кажуть, із ним, з лісовиком, за пшеницю. Так і живем. Хоч нас та твар не чіпає. А то…
— І шо ж се за лісовик такий лютий? — спитала Наталя.
— А хтозна, — мовили хазяї.
І більш про лісовика теї ночі не говорили — боялись, либонь.
А ми з Наталею переночували і виїхали ранком, думали таки управитись подолати лісок за день — він же ж як-не-як невеликим мені видавався.
Днем їхали спокійно, і зарості були не такі вже й густі.
А от під вечір дорога почала петляти, губитись у хащах, дерева наче обступали нас. Наталя трохи налякалась, але не показувала, а я дивився, як швидко спадають сутінки, і з пам’яті не йшли злякані очі пані Горпини й пана Павла.
Сонце стрімко котилося за обрій.
Лінії обрію і полів майже не було видно за хащами, хоча ще по полудню нам здавалося, що ми вже виїжджаємо з цього злополучного лісу.
Так і настала ніч.
Ми з Наталею давно спішились і заблукали вкінець — зовсім не знали, куди далі йти. Вирішили дожидатись ранку. Я розпалив багаття, не спав сам і Наталі наказав не спати. Так досиділи до полуночі, і я, хай мені грець, заснув. Прокинувся од тихого гомону.
Навпроти мене на колодці сидів лісовик, розмовляв із Наталею. Дівчина була спокійна, зосереджена. Я ж відчув, що закляк і не можу не те що поворушитись — слово мовити.
А лісовик говорив гулким таким, грубим голосом.
Сам страшний, високий, волохатий, з рогами.
— Буду загадувать, — говорив він до Наталі. — Як одгадаєте — пущу. А не ’дгадаєте — до себе возьму.
— Ну, загадуй уже, вражий сину! — кинула Наталка.
— Ти зо мною, дівко, не жартуй! — пригрозив лісовик пальцем чи що там у нього було замість пальців.
— Кажи давай, — зітхнула Наталя.
— Загадка перша, — прорік лісовий дух:
— Що за дивний чоловік —
Сам малий, без рук, без ніг,
Під дорогою ночує,
Подорожніх там турбує.
Може здатися кущем,
Світить блиск жарин-очей,
Подорожніх він приманить
І до мене в ліс спровадить
Брат мені цей чоловік,
Ну а зветься…
— Хащовик, — промовила Наталя спокійно. — Далі.
— Розумна, — усміхнувся потворно лісовий дід. — Розумна дівчинка. А далі таке:
— Що цвіте без цвіту?
— Дулі тобі, а не папороті, — усміхнулась і Наталя, — колосок.
— Ох і розумна, — тішився лісовик, — а третя загадка…
— Та хіба я вчорашня! — вигукнула раптом Наталка і скочила на ноги. — Ану сюди!
І, стрімко крутнувшись, схопила лісовика двома мізинцями за потилицю. Той навіжено заволав, але нічого вдіяти не міг. Не міг вирватись.
— Хіба я не знаю, — вела далі небога, — шо треті загадки ніколи не розгадуються, бо не мають відповіді. Ох ти ж аспид проклятущий, чого надумав собі! Ану вставай, сякий-такий!
Лісовик, стогнучи, звівся на ноги.
— Куди? — гукнула Наталя. — Падай!
Той назад і мармизою ледь не в саме багаття.
— Ти чи глухий? Я ж веліла встати! — розходилась Наталя.
І так продовжувалось хвилі дві.
— Ох! — стогнав лісовик. — Ох! Не можу більше, дівко! Пусти, я тебе прошу!
— Не пущу, сволото! Бажання!
— Що?
— Бажання можеш виконати?
— Загадуй!
— Не ходи більше в хутори. Не збирай з людей подать!
— То не я! Не я, то бабця-знахарка. Вона відьма справжнісінька, і їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.