Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

Володимир Худенко

Стрі-чен-ня

(Збірка)

Стрі-чен-ня, або Повість про пригоди Наталки Безрідної та її друзів Року Господнього 1677

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

Як дуже без щастя воно защемить?

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе уже все,

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе.

Е ні, скажеш мовчки, скосивши билину,

Хоч рано і вечір водою полий,

Не зазеленіє; кохай сиротину,

А матері й батька не бачити їй.

(Українська народна пісня)

І. Калиновий міст

Неждана цього року видалась весна.

Негадана.

Налетіла над тихі київські хутори перелітними птицями, розмалювала цвітом людські садочки, позеленила свіжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-під стріх горобчиків.

І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зі щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабіч стежок спориш.

І спустились на землю довгі ночі-ніченьки, ясними зорями та понурим місячним серпом, що поволі то одбував, то прибував у рівненький кругленький коржик.

І все частіше й частіше вили по ближніх селах та хуторах тими ночами пси, і все частіше будили тії пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяїв, підіймали з лежанок та печей, виривали з бачених і давно прожитих жахіть.

І набивались у полунічний час люльки тютюном, і курились тії люльки похапцем, і знов хотілось спатоньки, і знов спалося, але тільки-но вкинешся в оті недотерплені муки совісті, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому граді Києві дзвони церков, уже ранок став на світ Божий, і думаєш, що то сьогодні, либонь, свята неділя.

День празничний.

Славний день.

А скоро ж бо ще й славніший за нього день надійти має.

Роковий день.

Великдень.

Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень і не світле Христове Воскресіння, а всього лише чистий четвер.

Еге ж, вечір чистого четверга.

То ж улігся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хаті на печі спати раніше, ще засвітла.

Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутірці верстов за десять од Києва, котрий, хутірець отой, носив назву чи то Роздоріжний, чи то Береговий.

Отож улігся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бік, обдумував, як завше, оте своє прожите, одшуміле, призабуте і бозна-бозна-скільки раз позаторішнє.

— Зацвів терен рясно, да любив козак,

Ой любив він да дівчиноньку…

Виводили з трійко дівочих голосів на вулиці, хоча воно ж бо й піст, і не можна б наче, і Страсний же тиждень, не такий собі…

Хоча постій, підожди, Хведьку. Розплющ очі, прислухайся, чи не сниться то все тобі.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулиці, ані тобі чичирк, а співи ж ті — то лише сон.

І терен, і козак, і любив, і дівчинонька — все то тобі сниться, Хведьку, все ж то тобі лише видиться уві сні і мучить совість твою, не більше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема і не було того, ні життя, ні парубкування, ні козакування того злополучного, ні красивої молодої сотниківни Катрусі, ні Соснівської різанини.

Нічого того не було, Хведьку!

То все тобі приснилось такої як оце вчора глупої місячної ночі.

Коли віє над хутором і гуляє степом вітрюга і хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка і двері хліва, і мерехтять у вишині холодні одинокі зорі, і ти наче ще більш одинокий за них в оцій безлюдній хаті, наче мрець у тісній домовині — таким ти себе відчуваєш, і таким живеш, і миришся з усім отим.

Біжать хвилини і роки, а ти все згадуєш і все миришся з отим усім.

Отож забудь, викинь із голови, змети як мітлою пам’ять свою і не відай, не знай, не живи колишнім, бо нема вже його давно.

Мо’, й було коли, та нема вже.

Нема гарного товариша Шевчика.

Спочиває в сирій матінці-землі.

Нема отамана Безрідного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, і дружини його пані Галини нема вже давно на світі білому.

В раю вони, либонь.

Либонь, в раю.

І Катерина моя з ними в раю.

А де ж я?

Де ж я, Хведько?

Я ж бо в труні.

В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з неї далі, бо нікуди мені йти.

Такі негожі думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як заснув.

Доки не провалився у темну холодну яму без дна і без краю, без світла і без снів.

Перебував же я там, у тій безодні, вже й не згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.

Хтозна.

Не пам’ятаю.

Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих снів.

Милий, бо пустий, беззмістовний.

Отож я і милувався тою темрявою, натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим, бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих) мені степів з могилами і бойовищ на них, широких просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.

То ж все мені снилось завше і встигло вже набриднути вельми.

Набрид кривавий захід сонця над пожарищами по вулицях полкових і сотенних містечок.

Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.

Набридли обриси упирських зграй на тлі глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.

Все те мені вже страх як набридло, але його чогось не було сьогодні, сеї ночі.

Замість того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.

І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.

А розбудило ж мене тоді — що б ви подумали? — церковні дзвони.

Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого