Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

років триста, як не більше. Вона дівочими життями собі вік продовжувала, тих дівчат, що я для неї приносив. А тоді стала між людей жити, на них смуту наводити, щоб сварились між собою, враждували один на одного, тим же і живилась. Відьма! А пшеницю продавала вона. Мої слуги в людей перекидались і на ярмарках розпродували. От. Та це вона нас примусила. Я ж кажу — відьма!

— А, так? — задумалась Наталя. — Ну, тоді моє бажання буде таке: іди і сеї ж ночі забери її саму до себе в ліси. Зроби її мавкою. Навіки!

— Слухаюсь! — простогнав лісовик.

— Все. Геть звідси! — вигукнула Наталя і підгилила лісовика носаком нижче спини.

Той з тріском зник у хащах.

Мене відпустило, я знову міг рухатись і говорити, а ліс навколо нас почав розступатись.

На обрії показались поля, зорі зблякли, і там далеко, на сході, зайнялася вранішня заграва.

По хуторах ледь не водночас заголосили півні.

— З вами все гаразд, дядечку? — нахилилась Наталя до мене, турботливо обтрушуючи з моїх плечей сміття і доброзичливо всміхаючись.

— Так, доню, все гаразд, тільки я за тебе дуже боявся.

— Ну я ж упоралась, — грайливо крутнула головою Наталка.

— Так. Вдалась у своїх батьків, що тут іще скажеш, — тільки й мовив я.

Ми виїхали з лісу, як тільки світало.

ІХ. Дорога на Чигирин

Я ще ніколи в житті не бачив таких запустілих, безлюдних, мертвих земель, якими, виявляється, й була зараз моя кохана ненька-Україна.

З яких, виявляється, складалася вся.

Од Слобожанщини й до самої Волині.

Одні руїни і смерть, і мертвим, чуєш, круче в вишині, мертвим духом тхне!

Ми з Наталею їхали вже другий чи й третій день, я не рахував.

Спішили — жах.

Я знав, як вовкулаки спритно долають по бездоріжжю великі відстані, і тому намагався підганяти коня все швидше й швидше.

Менше спати, менше їсти.

Наскільки це було взагалі можливо.

Ми вже переправились через Дніпро і їхали вздовж ріки степом, безкраїм, неозорим.

Бува де-не-де показувались дібровоньки, плавні, половецькі могили.

Бува, ми когось стрічали, але я завше встигав розгледіти його на горизонті і сховатись із Наталею й конем.

Ну хіба якщо, звичайно, це не був якийсь старенький бандурист або лірник із хлопцем-поводирем.

Але й таких сим літом у степах Великого Лугу було навдивовижу мало.

Зате на обрії все частіше показувались татарські роз’їзди.

Тому я і вважав за доцільне ховатись при першій імовірній загрозі.

Ночами ми багаття не палили, я одпускав коня недалеко, закутував Наталю у свій жупан і, нагодувавши якимись припасеними недоїдками, вкладав спати.

Сам не спав узагалі.

І не їв майже.

Був увесь час насторожі.

Ото один лиш тілько раз здумалось мені наварити соломахи — квашеного тіста, що в добрих людей в одному наддніпрянському хуторі виміняв.

Та не так собі соломахи, а зі щербою, рибою себто, бо ж я в плавнях був дві щуки між очеретів піймав, та дебелі такі.

Ото ж, думаю, зварю соломахи зі щербою, а що ж як Наталя вже з неділю до ладу не їла.

Мені то нехай, я до такого по козакуванню звичний, а їй же тяжко видається. Вдень це було. Розпалив я багаття, поставив казанок. Наталя дрімала. Я також, признатись, куняв над тим варивом.

То ж і пізно помітив їх.

Черговий татарський роз’їзд уже був не відстані польоту стріли од нас, бусурмани голосно кричали й стрімко наближалися. Я перевернув казанок із харчем, підхопив Наталку на руки і свиснув коня. На щастя, той був недалеко од нас.

Ми скочили на коня і кинулись навтьоки.

Татари доганяли.

У мене над вухом просвистіла стріла, і я пригнувся.

Тут Наталя зняла з пліч картату хустину і накинула мені на спину, ще й зав’язала вузличок на шиї.

Це помогло — татари стріляли, але без толку.

Проте кінь мій швидко стомився (далася взнаки далека дорога).

Тоді моя небога визирнула мені з-за плеча і штовхнула долонею повітря в бік загону, що швидко наближався.

Повітря стало вихором, раптовим поривом буревію, і вибило декотрих із сідел.

Інші продовжували рух.

Тоді Наталя намотала на правицю чотки і за допомогою них примушувала татарські стріли розвертатись у повітрі й летіти в самих же татар.

Те все тривало хвилі з три, доки на горизонті не показався козацький загін..

Хлопців у ньому було зо два десятки, себто значно менше, ніж бусурманів. Але вони стрімко кинулись за татарами в погоню, тим одігнавши їх далі в степ.

Тоді під’їхали до нас.

— Ух, вражі діти! — вилаявся отаман, важко переводячи подих. — Песиголовці!.. Вибачте, панночко, — звернувся він до Наталки, злізши з коня, — снують тут і там, і тамечки, і осьдечки…А під Чигирином їх тьма! Короста на їхнього бога бусурменського!

Наталка образилась на отамана, бо пам’ятала, що її тато також був мусульманин.

— А ви хто такі будете? — спитав отаман, поправляючи вуздечку і важко дихаючи, як і на початку розмови. — Не шпигуни їхні часом? А то в нас таке буває — нашлють яничарів, а тоді розбери вражу душу.

— Які ж ми яничари? — мовив я упевнено. — Хіба я схожий на яничара? Або вона, — кивнув на небогу.

— А їдете куди? — допитувався отаман.

— На Чигирин, — так само спокійно мовив я.

— Та чи ви почаділи?! — скрикнув отаман. — Чигирин в облозі! Гармати гримлять щодень і стріли летять. І голод, і люди мруть, як мухи!

— А ви самі чиї будете? Дорошенка чи Самойловича? — перебив я козацького ватажка.

— Та тепер, батьку, біс його розбере, — не дуже доброзичливо мовив він.

— Ну так от ми до чернігівського полковника Василя Борковського у важливій справі.

— Ви з чернігівського полку, батьку? — спитав отаман.

— Відти, — повів я.

— Я теж, — прорік старшина, — але вас там щось ніколи не бачив.

— Ти, сину, ще пішки під стіл ходив, як я у тому полку служив, — процідив я крізь зуби (сивина тут зійшла мені на руку).

— Так а що за справа така?

— Таємна.

— Але я не можу вас до нього спровадити без пояснень.

— А ти скажи, — сухо процідив я, — дід один, Хведьком зветься, везе до пана полковника давню знайомицю, котру він давно шукав та не міг знайти.

— Її? — отаман кивнув на Наталю.

— Її, — підтвердив я.

Небога спантеличено зиркнула не мене, але я непомітно підморгнув їй і тим заспокоїв.

— Ну добре, — сплюнув старшина, — в зимівники поїдем, там і розберемся. Під Чигирин зараз не можна. Голови покладете, ото і всього. Город в огні. Буде все добре,