Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З кожного двору, з кожної хати, до якої ми під’їжджали, виходили, сяючи в ніч вогненно-червоними зіницями, вовкулаки.
Виходить так, що майже всі хуторяни були вовкулаками.
Ми тікали.
Я ледь не загнав коня.
А хутір повнився хмарами червоних, як жарини, світлячків-очей.
Вовкулаки брели за нами, навіть не намагаючись наздогнати, бо ж вони знали, що далеко нам не втекти.
Але Іскриних перевертнів між них не було. Як і Гната.
— Що робити? — кричала Наталя.
— Поганяємо їх, — одповідав я, — скоро світ, аж бач заграву на сході. Світ змете їх до дідька у пекло. Лишень коня б не загнати.
І мій кінь мене не підвів.
Перші промені вранішнього сонця вчинили хутірські вулиці пустими.
Червоний світ зорі пробивався поступово через зарості вовкулачих дібров, у яких наші нічні нападники, либонь, і ховались.
— Боже! — в якусь хвилю перелякано скрикнула Наталя. — Книга, меч!
Я вилупив очі і закричав що є сили:
— Додому! Додому, мій коню!
Наталчине рідне подвір’я було зовсім безлюдне, коли ми на нього в’їхали.
Я накричав на Наталю і не дозволив їй заходити в хату, вигнав геть із подвір’я за тин і вишеньки, бо вгледів те, що не встигла вгледіти вона — кров на шибці зсередини будівлі і людські…
Я зайшов у хату сам і вийшов звідти сам.
— Шо? Нема? — кинулась до мене небога.
Я покрутив головою:
— Ні меча, ні книги, — мовив скрушно, — ні навіть чорної матерії, в яку був замотаний.
— Та шо ви? Ви шо? — скрикнула вона і вдарила мене в груди. — Я про людей, а не про той непотріб… Ярина, Марина, тітка Христя, баба Пріська — пустіть!
— Ні, — процідив я.
— Та як же ж…
— Ідім, Наталю.
— Куди? А вони?
— Ідім.
І я просто витіг її на вулицю, не даючи навіть востаннє глянути на подвір’я дитинства.
Тоді ми сіли на коня і поїхали на шлях, туди, до курганів за хутором, ген-ген до виднокраю. Там довго сиділи в житах і плакали, так, плакали удвох.
— Куди тепер? Куди, дядьку Хведьку? Куди їхати, зачим жити? — питала, виплакавши, либонь, усі сльозинки, Наталя.
Було вже далеко за полудень.
— Тут залишатись не можна, — мовив я. — Тільки-но спадуть сутінки, нам кінець. І до того ж треба шукати меч.
— Та на чорта він тепер, той меч! — скрикнула небога в розпачі.
Я взяв її за плечі й повернув до себе.
— Меч важливіший за твою рідню. Це страшно, але це правда. Щоб отакого, — я кивнув у бік хутора, — не було по всій Україні, по всьому білому світу, щоб ніхто не втрачав отак своїх близьких… Треба знайти меч.
Наталка мовчала.
— Але де їх тепер шукати, — спитала перегодя, — тих вовкулаків?…
— Я вправний слідопит, — одповів я, — ми підемо по їхніх слідах. Давай, Наталю, поїхали до місця нападу.
— Ви думаєте, вони зайшли в хату раніше, ніж на нас напали? — спитала Наталя.
— Це не важливо. Мені просто треба побачити їхні сліди. Тоді розібрати їх на битому шляху. Не думаю, що вдень вони побіжать вовками. Хутчіш!
Коло місця нападу на дорозі і в кущах я вовтузився з годину.
Наталка стовбичила коло узбіччя, похиливши голову.
Врешті я таки надибав слід.
Підозра підтвердилась. Ми вздріли такі самі сліди на роздоріжжі в кінці селення.
— Поїдем зразу прямо, — вирішив я, і ми поїхали.
Через якісь чверть години ми оминули одного верхового озброєного козака, тоді ще двох, а трохи перегодя — ще двох.
— Куди путь держите, хлопці? — спитав я голосно.
— На Чигирин, батьку, — кричали мені.
— На Чигирин!
— Гетьманську столицю турчин обступає!
Вони казали «батьку», бо я після сеї ночі став уже повністю сідий, хоча й не знав про те. А тому виглядав набагато старшим, ніж є.
— То таки на Чигирин? — перепитав я з удаваною веселістю.
— Туди.
— А відки ж ви будете?
— Звідсіль. Із сотні пана Черниша.
— Петра?
— Еге ж.
— І всі до одного на Чигирин?
— На Чигирин!
— Значить, і нам туди дорога, — мовив я до Наталі.
— На Чигирин? — спитала вона.
— Угу, доню, — пробурчав я. — Пан полтавський полковник Іван Іскра там, — відрахував я на пальцях. — Пан чернігівський полковник Василь Борковський там, — знову відрахував. — Та й усіляка інша нечисть, — де більше крові, уся там, — ізнову відрахував. — Добре, доню, — вів я далі, — я тебе десь, либонь, залишу по дорозі. У когось із небагатьох іще живих товаришів своїх. У якомусь селі чи хуторі. Зі мною їхати небезпечно.
— Я поїду, — твердо прорекла Наталя.
— Не можна, доню, — жалібно мовив я.
— Я сказала, поїду, — сухо вивела вона. — Це мій вибір.
І тут я не зробив уже помилки.
Як зараз почув, згадав слова польового духа і кивнув головою:
— Добре.
— Знову ж таки з вами буде найбезпечніше. До кого ж мені прихилитись іше, як не до вас?
— Це правда, доню, — згодився я. — Поїдемо.
Перед вечором ми наздогнали на битому шляху сотню Черниша, ті виспівували похідних пісень і лаялися безбожно.
Ми стрімко обігнали їх і в’їхали в ніч.
VІІІ. Лісовик
Полки сунули на південь, і їх була тьма.
На визволення гетьманської столиці прямували козаки, до них приєднувались російські ратні люди, і так їх усіх по курних шляхах Наддніпрянської України було багацько, що й не оминеш.
А тим більше — обози, охочі до війни добровольці, різні чумаки-купці, які просто траплялись на шляху.
Зрештою я вирішив уникати великих шляхів.
Ми з Наталею їхали ближче до краю якогось невеликого лісочку на лівому ж березі, коло Дніпра недалеко — звертати в степи я не наважувався, а тут ніби було спокійно; ми рухались вузенькою дорогою, що більше нагадувала стежку і була де-не-де зовсім обросла бур’яном.
З лівого боку вниз із пагорба в долину спускались житні та пшеничні поля, а з правого висився ліс — та не ліс, власне, а так, поодинокі дібровки, — ліс став густішати пізніше.
Десь на другий чи на третій день шляху.
Мені це аж ніяк не сподобалося, і я вирішив увечері спитати в добрих людей з хуторів поблизу, як виїхати знову на великий шлях.
Вогні хутірців запалювались вечорами унизу на краю полів, і ми з Наталею в тих хуторах ночували.
Так і на цей раз — ми заночували в хуторян, і вони повіли нам не дуже хороші речі.
Вже було стемніло, я сидів за столом з господарями, Наталя на полу — гралася чотками, а на печі — діти господарів.
— Не виїдете на шлях, пане козак, — мовив мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.