Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
14
Є така народна бодяга — в деякої дівчини вмер коханий і після смерті став до неї приходити ночами. Ото так в якусь ніч явився й каже — Поїдеш до мене на гостину? Поїду — отвічає вона йому. Тут вже як в Шеви — «А на третє серед степу тупне кінь ногою». Вони ж на того коня і в чвал! Каже він їй за тим ще таке — не хрестися дивись мені і не обертайся щоби там не вило, не скавчало. Та і заспівав під носа:
Місяць світе
Чи не страшно тобі?
— Не страшно — вона йому.
Далі їдуть, він знову піє:
— Місяць світе,
Мертвець їде.
Чи не страшно?
— Ні.
І утретє спитав.
І у третє — Ні.
Приїхали, а там — могила розрита.
— Заходь — каже — на гостину.
Отак я одної погожої осені вчився собі в тихому Ніжині на викладача української мови — не довчився, чесно скажу, але згадати є що.
Один лишень такий спогад повім.
Жив трохи на квартирі в віддаленому районі міста, маршруткою 15–20 хвилин до центру. Вересень а чи жовтень вже був не знаю. З пар їхав я собі на отакій маршрутці в четвер по обіді, а рік же той неспокійний видався.
Ну що й казати — рік голодомору.
Ми в універі суперечку притіяли, вже й не згадаєш — політика одна.
А тут їду і маршрутка хід припиняє й припиняє.
Я в собі — згадую, думаю.
Думаю як у нас у Конотопі транспаранти — тьху! біг-морди вішали з мертвяками по обочині дороги (на фотці мерці по обочині і біг-морда на обочині).
І як у школу я до друзів заходив — дошки, а на них мерці.
— То не 33-тій, то Поволжя — кинув хтось.
Не один хрін?
Моторошно.
Та ж і:
«Наши отцы никогда не солгут нам,
Они не умеют лгать,
Как волк не умеет есть мясо,
Как птица не умеет летать…»
Маршрутка вже не їде майже, стоїть.
Я до сусіда попереду — що то воно?
Він:
— Похорон спереду виїхав — обганять не можна, переждем поки на цвинтар поверне.
А там, на Гуньках, цвинтар недалеко — думаю ось-ось поверне, а ні — не поверта; на такій швидкості не так і близько виявляється.
І плетемся — водій двері відчинив бо душно — за нами ще колона, автівок 10–15 чимчикує і в салоні — в кожного діло, кожен швиденить кудись, а тут завмерло життя 10–15 штук транспорту проваджає того мерця в його останню путь і людей десятка 2–3 ще до тих родичів-знайомих — пливем.
Заледве плентаємся.
Так же й країна наша.
15
А воно ж погожа осінь в Батурині грала то ж і защемило Василеву душу.
Хата їхня убога наче садком обнесена скрізь, і там вишні і сям і яблуні в вікна зирять та пожовтіло все, а на вулиці тихо.
Вечоріє саме.
Верхових двоє промчало по пильній дорозі попід тином та хтось з сусідів гухнув чи то дверима чи мо’ лядою та й тихо стало.
Лише пориви вітру, та де вітру — вітрюги, несподівані зірвуться час од часу та прошелестять соломою стріх та тополею придорожньою тут же коло кладки.
16
А Йван і не знав того всього.
І сим вечором погожим осіннім не взнає, одїде од свого засипаного зжовклим листям двору за осавулом з полку, озирнеться на шляху — осипався сад, осунулась хата ще й не мазана сей рік, постаріла його дружина перед Богом.
— Постаріла — подумає.
А тин протрух де-не-де та мохом узявся, та ще й дощ заморосить на вечір, затягне все мрякою і не видно стане перегодя ні жони, ні біластої хатини в долині, лише тополі вершечок виднітиметься та окличе пан осавул:
— Чого це ти, козаче? Не відставай! — і поїде Йван.
А Хівря стоятиме під дощем-мрякою, під старою материною хатою, зиритиме на шлях.
Тоді привидиться їй наче й не було того всього, наче хата не стара і вона дівка, і мати жива, і їде Йван у свій отой перший похід, наче тоді сім літ тому і дитина в неї має народитись.
Та зробить крок вперед Хівря, перехрестить чоловіка, а замість:
«Путь и истина сый, Христе, супутника Ангела Твоего рабом Твоим ныне, якоже Товии иногда, посли сохраняюща, и невредимых, к славе Твоей, от всякого зла вовсяком родицы, Едине Человеколюбче…»
прошепче чогось:
— Посередині села
Ой там удова жила
Породила два сина
Іванюшу Василя
У китайку сповила
І в корабель вложила
І на Дунай пустила
— Ой ти Дунай не шуми
Гляди моїх два сини.
17
— Мені хочеться туди — кивнула дівчина надвір — На волю, в небо, до зір. В холодну ніч. В тьму садків і дібров. В холодні степи. І до доріг битих, курних, безлюдних. Я б… Я б летіла туди між хмарами по небу. Я б оминала церкви. Я б бачила біласті боки хат, плямки хуторів і одинокі вогні міст, вербові гаї і тополі на обочинах. Я б спускалась до них. І… ждала б там людей.
— Навіщо, доню? — спитала перелякана жінка.
— Треба — похилила дівчина голову.
— Не треба воно тобі — суворо пригрозила пальцем наймичка.
— А я, — злісно оскалилась та Мотрона і Хіврі, безтілесній їй, у цій убогій хаті здалося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.