Читати книгу - "Все одно впіймаю, Вайлет Альвіно"

- Ти що собі дозволяєш?! - нарешті отямилася я і відштовхнула цього нахабу, хоча руки тремтіли, а коліна підгиналися.

- Намагаюся переконати тебе, що з мене чудовий наречений, - анітрохи не соромлячись відповів Еліас, і те, як він провів пальцем по своїй нижній губі, відверто говорило про те, що його все влаштовувало... більш ніж влаштовувало.

А мене?

Відповідь на це запитання я поки що не знала.

 - Ну як, у мене виходить? - хитро запитав він, наче бачив наскрізь, наче розумів, що його поцілунки не залишають мене байдужою.

- Хм! Так собі, бувало й краще... - Ну а що ще я могла сказати? Не тільки йому мене бісити. Та чого я не очікувала, так це примружених очей, в яких яскраво розгоралося полум’я злості і ще щось невідоме.

- Бувало й краще? - майже проричав Еліас, а я зробила крок назад... Мені відверто стало страшно. І чого це він так розізлився? - І з ким ти ще цілувалася, мм?

- Я... я... - Я почала заїкатися, а він наступав, і в якийсь момент відступати вже було нікуди. Позаду стіна, а переді мною грізний чоловік.

- Що? Ти? - одна його рука опинилася на стіні зовсім близько від мого обличчя, перекриваючи один із шляхів для відступу. І хоч інший шлях залишався відкритим, я розуміла, що за долю секунди він теж буде відрізаний.

- Я... я... нічого... Зовсім нічого.

- Так кого ти там цілувала? - майже видихнув він мені в обличчя.

- Я? Нікого... - Бажання гратися з цим хижаком пропало зовсім. Але, здається, його ця відповідь не цілком задовольнила, бо він нахилився ще ближче, до самого мого вуха, й прошепотів:

- А тебе? Тебе хтось цілував?

- Ні... - видихнула я йому в шию ледве чутно. Навіть не була впевнена, що він почув. - Тільки ти.

Еліас відхилився, і разючі зміни на його обличчі мене просто шокували. Якщо хвилину тому я бачила перед собою небезпечного лютого вовка, то тепер переді мною було справжнє щеня, що радісно виляло хвостиком. Так і захотілося почесати його за вушком.

- І так і буде... - він жартівливо чмокнув мене і відійшов, наспівуючи якийсь незамислуватий мотив. А я тим часом стояла не жива, не мертва. І корила себе за страх, за те, що відступила, за те, що здалася на його милість. Я пообіцяла собі, що зроблю все, аби такого більше не повторилося.

- Час спати, принцесо, завтра на нас чекає насичений день, - і плюхнувся на ліжко, смішно граючи бровами. І як я зрозуміла, шукати собі окрему кімнату він не збирається.

- Я не втечу, обіцяю...

- І? - здається, він не зрозумів, до чого я веду.

- Я не буду спати з тобою в одній кімнаті, а тим більше на одному ліжку, - тим більше такому маленькому. Та ми там могли поміститися хіба що обійнявшись. І це було те питання, в якому я була готова стояти до кінця.

- Ооо, - жалібно протягнув він, - а я так сподівався поспати з тобою в моїх обіймах. І чому ти така жорстока?

- У-у, - похитала я головою, склавши руки на грудях. - Навіть не сподівайся.

- Жорстока...

- Геть з мого ліжка! - і запустила в нього подушкою. А він лише розсміявся і зкотився з ліжка.

- Сподіваюся, твоїм словам можна вірити...

- Можна..., - я справді не збиралася його обманювати... Хотілося йому вірити... А ще хотілося дізнатися, що може з цього вийти. Бо вже зараз вир емоцій збивав з ніг... і це було приємно, хоч і лячно.