Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Ось уже понад півгодини я дивлюся на своє відображення в дзеркальному кристалі, подарованому мені чоловіком. Ніжним, люблячим, уважним чоловіком, який беззастережно прийняв дитину від іншого, як свою...

Принаймні, саме так я вважала до минулого вечора.

Хоча, напевно, я сама собі брешу.

Ось минув уже місяць, як Деніел почав змінюватися. Спочатку я помітила, що він дедалі частіше сидить задумливий і відчужений. Все частіше його високе чоло хмурилося, а очі все частіше дивилися в одну точку. Дедалі рідше він тягнув мене до себе на коліна, коли я опинялася поруч. Потім він став відлучатися, не прощаючись зі мною, і не кажучи, куди саме вирушає. Це було дивно... Але я все одно не ставила запитань - він чоловік, вождь нашого маленького, ледь уцілілого після аварії зорельота народу землян. Він зовсім не зобов'язаний доповідати мені все і вся. Але це так відрізнялося від його звичайної поведінки...

Незабаром я абсолютно чітко зрозуміла, що чоловік щось приховує від мене.

Його ж остання подорож змінила все.

 У супроводі кількох воїнів він полетів на останньому літальному шлюпі, що залишився цілим. Деніел був відсутній майже десять днів. Майже десять ночей я провела без сну, до різі в очах вдивляючись у нічне небо - чи не з'являться яскраві неонові вогники його літального шлюпа. Десять днів саме я вирішувала державні справи, залишені ним без нагляду, і мужньо робила незворушний вигляд перед підданими. Хоча серце моє в цей час краялося від тривоги за зниклого чоловіка. Одного разу навіть кольнуло так, що я не могла дихати кілька хвилин. І після того, як рятівний ковток повітря було зроблено, дивний ниючий біль так і не полишив мене, щохвилини, щомиті, щосекунди нагадуючи про себе.

Він з'явився два дні тому, через десять днів після свого зникнення.

Дивлячись на своє вiддзеркалення в кристалі, я згадувала мить, коли він увійшов у нашу спальню. Згадувала радість і полегшення, коли побачила його таке рідне обличчя. Я кинулася до нього, обійняла, притулилася до його грудей...

І завмерла в збентеженні.

Я навіть не одразу зрозуміла, що саме мене напружило.

Його серце...

Воно билося спокійно й розмірено, немов годинник із маятником відміряючи удари. Занадто спокійно для того, хто завжди був радий мене бачити. Після розлуки він завжди підхоплював на руки, завжди міцно обіймав у відповідь, завжди заціловував до втрати пульсу - свого і мого. Того вечора його серце навіть не здригнулося, не прискорилося, як це відбувалося зазвичай.

Пам'ятаю, як я тоді здивовано підняла на нього очі. Пам'ятаю, як здригнулася, зустрівшись із дивно холодним поглядом. Нічого, крім легкого зацікавлення в його погляді того вечора я не помітила. Він дивився на мене... як на чужу. Так, немов і сам був мені чужим. З такою ж, ледь прихованою цікавістю, він оглянув нашу спальню.

Невже... не пам'ятає? Що сталося під час його подорожі? Може, головою вдарився? Я аж хотіла було запустити пальці в його волосся, навіть навшпиньки підвелася.

Але в цей момент він раптом, немов констатуючи факт, вимовив:

- Від тебе дивно пахне... - і тут же його обличчя спотворила гримаса відрази: - Молоко? Ти годуєш грудьми?

Він зневажливо відсторонив мене і зробив крок до колиски, в якій агукав наш... мій син Алім. Син, якого він весь цей час любив, як свого.

Сказати, що я була шокована - нічого не сказати... Скільки разів він, немов заворожений, стежив за тим, як я годую малюка? Скільки разів захопленим шепотом нашіптував: "Моя мадонна".

То звідки взялася ця зневага? Навіть, скоріше - відраза?

Я пам'ятаю, як він підійшов до колиски і завмер, нависнувши над нею. Цю колиску моїй дитині подарували одна з моїх названих сестер та її чоловіки. Ажурні борти тихо затріщали, коли Деніел сперся на них руками.

А мій малюк... Замість того, щоб іще голосніше заагукати, зустрічаючи батька, взагалі замовк.

Час зупинився, коли я повільно рушила до чоловіка, пильно дивлячись у його холодне обличчя, обійшла колиску і завмерла навпроти нього.

Не піднімаючи голови, він спідлоба подивився на мене і презирливо, дуже тихо чи то сказав, чи то запитав:

- Мутант...

Мене немов з відмаху вдарили...

Це слово було з не такого вже й далекого минулого, коли населення нашого зорельота, що от-от зазнає аварії, розділили на дві касти - "чисті" представники людства і мутанти.

І так, моя дитина була народжена від мутанта. Від чоловіка, згадуючи якого в мене досі закипала кров. Я так і не забула його. Так і не перестала кохати, хоча підступна доля дозволила мені лише пізнати його пристрасть, але ніяк не взнати його самого. Ліам і Деніел обидва були моїми чоловіками. Вони змирилися з тим, що я так і не змогла зробити вибір між пристрастю, яку відчувала до мутанта Ліама, і ніжними почуттями, які відчувала до представника чистих - Деніела. Вони змирилися з моєю слабкістю, побороли свої ревнощі й обидва стали моїми чоловіками. Під час посадки нашого зорельота на лілову планету, Ліам зник. Стіна каюти, в якій він у той час перебував, виявилася розвороченою. Серед людей ходили чутки про те, що до його зникнення міг бути причетний Деніел. Але я не вірила в це... Гнала ці підступні думки геть.

Деніел знав, що мій син був зачатий від Ліама. Так само, як знав і те, що я теж була мутанткою. Хоча досі це абсолютно жодним чином не проявлялося.

І ось тепер він вимовив це слово... Так страшно воно прозвучало в тиші нашої спальні. Ніби вирок виніс. Але кому? Моїй дитині? Мені? Нам?!

Я не знайшлася, що сказати, а тільки лише стрімко опустила руки в колиску і підхопила Аліма на руки. Тільки на мить я завмерла, коли побачила, якими величезними й чорними стали очі мого сина. А шкіра вкрилася виразно помітними сірувато-ліловими плямами... На крихітних пухких пальчиках з'явилися гострі кігтики. А все ще беззубий ротик загрозливо скалився на Деніела. Уперше з моменту народження тіло моєї дитини зазнало таких змін. І нехай його зовнішній вигляд і вразив мене, моя рішучість захистити сина за будь-яку ціну нікуди не поділася.