Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

А я вперше відчувала, що справді належу до цього світу.

Не як випадкова глядачка, а як учасниця дійства, що об’єднує цілий дім.

У такі миті я забувала про відстань між часами. Забувала, що це не мій світ. Бо пахощі випічки, щасливе метушіння, живе тепло рук — вони однакові всюди, у будь-якій епосі.

У вітальні розгорнули величезну ялинку — високу, розлогу, з темно-зеленими, блискучими голками. Її привезли ще вдосвіта, коли над лісом лише починало світати, і поставили в самому центрі зали на важку дерев’яну підставку, зміцнену камінням і залізними клямками, щоби не впала від найменшого поруху.

Від дерева пахло морозом, лісом і смолою — таким глибоким, живим ароматом, що він залишався в кімнаті ще довго після того, як її прикрасили.

Усі — від служниць до самого герцога — долучилися до прикрашання.

Атмосфера була настільки тепла, майже родинна, що в якийсь момент мені здалося, ніби я тут усе життя. На відміну від мого часу, тут не було пластикових іграшок, електричних гірлянд чи яскравих лампочок. Усе створювалося вручну — з любов’ю, з натхненням, з особливою увагою до кожної деталі.

Ми вирізали фігурки з кольорового паперу — янголів, зірки, фестони, ажурні сніжинки. Їх прикрашали золотистим пилком, який сипався на підлогу, на руки, у волосся. Я не раз ловила себе на думці, що виблискую, мов одна з прикрас — і це мене чомусь тішило.

Особливою частиною прикрашання були свічки.

Маленькі, воскові, зі сріблястими підставками, які кріпилися безпосередньо до гілок. Я з побоюванням дивилася, як їх розміщують, бо думка про відкритий вогонь на дереві здавалася надто ризикованою. Та міс Бакс і пані Штак мене запевнили: свічки запалюють лише у Святвечір, на кілька хвилин, під наглядом двох слуг із відрами води та змоченими полотнами напоготові.

Окремо, з особливою шаною, зберігали скляні прикраси.

Витончені кульки, фігурки пташок та дзвіночків з тонкого дутого скла, загорнуті в тканину, лежали в старих дерев’яних коробках, прикриті сухим мохом. Їх відкривали з особливою обережністю — ніби діставали коштовності. І найбільше мене вразило, що сам герцог особисто взяв участь у цій частині. Стояв біля ящика, мовчки, обережно розмотував тканину і сам кріпив іграшку на ялинку.

Пізніше Емма пошепки розповіла мені, що після смерті його родини — дружини й доньки — герцог не святкував жодного свята. Три роки ці прикраси лежали нерозпаковані. І тепер, уперше за весь цей час, він дозволив дістати їх із скринь. Було щось дуже зворушливе у тому, як він доторкався до скла — з ніжністю й болем водночас. У кімнаті в той момент запанувала тиша.

скляним дзвіночком — і думала, як поєднуються просте і вишукане, домашнє і величне.

Це був інший світ. І я вже не відчувала себе в ньому чужою.

Аделіна, хоч і зберігала свою звичну стриманість, у ці дні здавалася трохи м’якшою. В її голосі з’явилося щось тепліше, а в очах — легка тінь усмішки. Вона дозволяла мені сміятись голосніше, не робила зауважень за надто гучний сміх чи незграбний рух.

А одного вечора навіть принесла мені старий альбом із літографіями зимових свят у Вільмарії. Ми сиділи біля каміна, схилившись над важкими сторінками, і розглядали дам у пухнастих манто, яскраві вітрини, святкові ярмарки, карети, що роз’їжджали засніженими вулицями, і ковзанярів на замерзлому Дунаї. Я майже відчувала аромат гарячого глінтвейну й шум від кованих кінських підків по бруківці.

У їдальні з’явились нові серветки з вишитими червоними зірками й сніжинками, а на полицях між посудом стояли гілочки омели, ялини та сушених апельсинів, що наповнювали кімнату теплим пряним ароматом. Будинок змінився — не лише зовні. Він ніби зазвучав інакше. Кожен крок лунав приглушено через нові вовняні килими, а в усіх камінах тепер потріскував вогонь. Це потріскування я особливо полюбила — у ньому було щось домашнє, затишне, таке, що закутує тебе, як старий теплий плед.

Та найбільше мене вразила традиція готувати маленькі подарунки для кожного мешканця маєтку — незалежно від чину чи посади. Це була не обов’язкова формальність, а щира, жива частина свята. Пані Штак навчила мене шити маленькі мішечки з льону, які ми наповнили сушеною лавандою, м’ятою, ромашкою. Коли я вручала їх прачкам, ті аж сяяли — не від самого дарунку, а від уваги, яку він символізував.

А для герцога ми разом із економкою підготували коробку— у якій лежали листівки написані від руки. Побажання від кожного, хто жив і працював у котеджі. Я теж написала своє. Довго сиділа, переписувала начисто, виводила кожну літеру чорнилом, бо хотіла, щоб це було щиро.

Усе це було так не схоже на моє колишнє життя. Не було блиску феєрверків, гучної музики, неонових вивісок чи нескінченних знижок у магазинах.

Але тут, у кожній дії, кожному мовчазному жесті, в руках, які турботливо складали тканину, прикрашали ялинку, запалювали свічку, — була тиша.

Тиша, в якій жила краса.

Жива, справжня.

Уперше за довгий час я чекала Нового року не як ще одного числа в календарі, а як чогось чарівного, глибоко особистого, нового не тільки в даті — а й у мені.

Так, я залишалась у чужому для себе світі.

Але в ці дні я вперше відчула, що починаю в ньому вкорінюватися. Як дерево в снігу — спершу обережно, з недовірою, але день за днем міцніше. І, можливо, колись, я зможу тут не просто виживати.

А жити.