Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

Я не люблю лютий. У ньому завжди є щось гнітюче — не стільки холод чи вітер, як сама атмосфера: важка, пригнічена, мовчазна. Вона нависає над столицею, як стара, посічена бурями штора, яку забули зняти.

Я стояв біля вікна у своєму кабінеті, дивлячись на сіре небо над Вільмарією. Весна не поспішала вступити у свої права. Над дахами старого міста висів туман — ніби саме повітря ще не вирішило, прокидатися чи залишатися в зимовій млявості.

У склі я побачив відображення Рюно.

Мій секретар мав рідкісну рису — бути присутнім непомітно, поки на нього не звернуть уваги. Але сьогодні він стояв надто рівно. І вперше за довгий час заговорив, не чекаючи, поки я обернуся.

— Ваша Величносте, — його голос був м’яким, майже винуватим. — Я мав необережність почути... дещо.

— Що вас настільки стривожило, що ви повернулися після того, як ми попрощалися? —

Я повільно обернувся до нього.

— Я випадково став свідком розмови… у вестибюлі. Ерцгерцогині і пані Браунштайн…

— І що ж ви таке почули, що змусило вас порушити етикет? — я не підвищував голос, але в повітрі вже висіла напруга.

Він опустив погляд, та не відступив.

— Її Світлість… планує ваші заручини. З Аделаїдою фон Валестія. Вона вважає, що це найщращий варіант. І… хоче тримати це в таємниці — до часу, коли вже нічого не можна буде змінити.

Тиша.

Такі речі завжди огортає тиша.

Я підійшов до письмового столу, сперся долонями об край і схилив голову. Здивування було не вперше — вже давно відпрацьоване, знане. Те саме тупе, знайоме відчуття, що залишалося після кожної партії, зіграної без моєї участі. Без дозволу.

Аделаїда.

Кузина. Аделаїда фон Валестія.

З великими світлими очима, що завжди дивилися трохи злякано. Тиха. Покірна. Усе життя — під тінню волі матері.

Бліда тінь.

Ніколи не мала ані амбіцій, ані характеру.

Ніколи не викликала у мене нічого — ні симпатії, ні антипатії. Лише ім’я, яке лунало серед інших дітей тітки Маргарити. Вона була частиною декорацій мого дитинства, не більше.

Мама.

Чому саме вона? І чому я не здивований?

Чому щоразу, коли здається, що ми вже вичерпали всі причини для мовчання й недомовок — вона знаходить нову?

Я вдихнув повітря, напоєне запахом старих книг, воску, чорнил… і політики.

Надворі заскрипіло дерево, схоже, вітер знову піднявся.

— Я вас почув, — нарешті сказав я тихо. — Дякую, Рюно.

Він мовчки схилив голову і вийшов, залишивши мене самого в цій тиші, що пахла весною, яка ніяк не могла наважитись прийти.

Я сів у крісло, опустивши голову на спинку, заплющив очі.

Імператор не може дозволити собі почуттів.

Але син… син має право бути зрадженим.

У голові пульсувала одна думка — не сама новина, а спосіб, у який вона з’явилася.

Тихо, нишком, без розмови, без згоди.

Наче я — фігура, а не людина.

Наче серце можна винести так само, як і скриню з паперами.

Що ж, мамо, подивимось… як довго ти зможеш тримати це в секреті.

За два тижні — жодного натяку, жодного слова.

Вона продовжувала свою звичну партію мовчання, наче нічого й не сталося. Я мав би тішитися цією тишею, якби знав, що за нею не ховається чергова її інтрига. Але коли мовчить моя мати — це ніколи не до добра.

Вона мовчить лише тоді, коли щось готує.

Рюно, як завжди, був уважним і передбачливим. Він перехопив листа, надісланого нею до моєї тітки, королеви Валестії. У ньому вона спокійно, майже буденно, повідомляла, що я, мовляв, дав згоду на шлюб, а тому Маргарита повинна негайно розпочати підготовку Аделаїди до великосвітського сезону. Цьогоріч вона має постати перед світом як наречена імператора.

Я не став затримувати листа.

Навіщо?

Якщо не цей то інший лист. І тітка Маргарита все рівно розпочне приготування. Тепер я хоча б буду знати з ким мати домовиласся.

Та не лише придворні справи крадуть мій сон. Кожне зведення, що лягає на мій стіл, приносить більше запитань, аніж відповідей. Уся Європа мовби застигла, тримаючи руку на руків’ї шаблі, — з посмішкою, з вином у келихах, підписуючи беззмістовні протоколи про взаєморозуміння. Але за дверима — маневри, переговори, змови. Розвідка щодня доповідає про пересування військ, про нові союзи, які народжуються у тіні, і про тих, хто готується до війни під прикриттям дипломатії.

Я гортаю донесення й ловлю себе на думці: як довго ще ми зможемо тримати цей крихкий баланс? Одна хибна фраза, один поспішний наказ — і все полетить у прірву.

Аурелія опиниться між двома вогнями, незалежно від того, чию сторону ми оберемо.

Ночами я ходжу по кабінету, мов тінь.

Думки не відпускають, а, може, й гірше — точать.

Переді мною дві карти.

На одній — кордони, річки, фортечні лінії.

На другій — родинні зв’язки, образи, наміри, спадщина.

І я вже не певен, яка з них небезпечніша.

Я — імператор.

Але водночас — син жінки, яка звикла вирішувати все сама.

Я мушу тримати обличчя, ніби світ мені підвладний, ніби все йде за планом.

Та це втомлює.

Мені потрібен перепочинок. Кілька днів тиші, спокою — не як втеча, а як стратегія виживання.

Після виступу на центральній площі Вільмарії я вирушу за місто. Ненадовго.

Але досить, аби знову відчути землю під ногами.

Бо нині все навколо здається трясовиною, що затягує мене дедалі глибше.