Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Елізабет
Наступного ранку ми почали з простих, на перший погляд, вправ: повільно вирівнювати спину, тримати голову високо, не напружуючи м’язи, але водночас залишатися зібраною.
Золотисте світло проникало крізь вікна залу, де проходили наші заняття. Пил у повітрі кружляв у променях, немов маленькі феї, і цей момент мав у собі щось майже магічне — наче сам час сповільнювався.
Аделіна стояла поруч — стримана, у світлій сукні без жодної складки, із зачесаним у гладку зачіску волоссям. Вона вправно коригувала кожен мій рух, легко торкаючись плечей, лопаток чи шиї. Її дотики були м’якими, але точними. Вони не викликали дискомфорту — радше, заспокоювали, мовби кожне її втручання казало: «Я поряд, і все буде добре».
— Бачите? — мовила вона, ледь нахиляючись до мого вуха, — якщо ви будете рухатися ось так, це не лише додасть грації, а й надасть вам більше впевненості. У вас гарна осанка від природи, просто іноді потрібно її трохи підкоригувати.
Її голос був рівним, спокійним, наче тече вода по гладкому камінню.
— Тепер, — додала вона після кількох повторень, — спробуймо ходьбу. Повільно. Кожен крок — впевнений, плавний, з метою. Як у танці, тільки без партнера.
Підлога під ногами скрипіла, коли я зробила перші кроки. Сукня ледь торкалася щиколоток, і я ловила себе на тому, що рахую в голові: один-два, один-два. Моє тіло ще не звикло до цієї нової дисципліни. У світі, з якого я прийшла, ходити означало просто пересуватись.
Тут же — це було ціле мистецтво.
Кожен рух мав значення, кожен погляд — вагу.
— Повільніше. Плечі назад. Не поспішайте, — м’яко нагадувала Аделіна, спостерігаючи за мною, немов художник, що оцінює контури майбутньої картини.
Уроки з міс Штак поступово ставали частиною мого життя. Вони більше не здавалися катуванням. Щодня вона відкривала мені новий вимір реальності: етикет, манери, побут шляхетних родин. Я навчалася не лише як тримати виделку з правильної сторони чи коли робити реверанс, — я вчилася бачити світ очима зовсім іншої епохи.
Одного разу, коли ми працювали над вимовою, вона зупинила мене посеред речення:
— Ви помічаєте, як ваш голос підстрибує, коли ви нервуєте? Спробуймо інакше.
Вона підійшла ближче, простягнула мені дзеркальце, і попросила повторити ті самі фрази, спостерігаючи за виразом обличчя.
— Ваш голос має бути як струмок, — сказала вона, — м’який, але чіткий. Не дозволяйте емоціям ламати його. Кожне слово повинно звучати впевнено, якби ви прокладали ним стежку крізь хащі.
Я не відразу змогла зрозуміти, про що вона, але з часом — навчилась. Голос справді був моїм інструментом. Його звучання могло змінювати враження про мене ще до того, як я завершувала думку.
Та найбільше мене вражало її ставлення до одягу.
Вона ніколи не змушувала мене вдягати щось, у чому мені було незручно.
Навпаки — завжди питала: "Чи комфортно вам? Чи відчуваєте себе впевнено?". Вона навчала мене носити сукню так, щоб вона не лише прикрашала тіло, а й говорила за мене.
— Одяг — це теж мова, — казала вона. — Його не чують, але читають. Ваше вбрання має бути як текст: чистий, логічний, змістовний. Без зайвих прикрас, але з ідеєю.
І в таких деталях я відчувала, як змінююсь. Я починала розуміти цей світ, його правила, і, що найважливіше — людей у ньому.
Уроки з Аделіною дарували мені дивне, несподіване відчуття гармонії.
Вона більше не була для мене суворою гувернанткою з незворушним виразом обличчя. Її слова, дотики, навіть погляди — стали частиною моєї нової реальності. А формальність між нами поступово танула. Вона завжди залишалася стриманою, але щоразу частіше я помічала в її очах ледь помітну іскру — тепло, яке важко підробити.
Ми стали подругами. Дивними, несподіваними — але справжніми.
***
За щоденним навчанням час минав майже непомітно. Ранки починалися з вправ, дні — з уроків мовлення та етикету, вечори — з читання та тихих розмов біля каміну. І лише коли в повітрі запахло хвоєю, а на вікнах почали з’являтися тоненькі сріблясті візерунки, ніби їх вимальовував невидимий художник, я раптом усвідомила — вже середина грудня.
У котеджі розпочалися приготування до новорічних святкувань, і весь маєток немов ожив, наповнившись особливим, трепетним хвилюванням, яке не сплутаєш ні з чим.
У повітрі витав запах кориці, гвоздики, паленої смоли та щойно нарізаної хвої. У кімнатах шаруділи паперові прикраси, у вітальні встановили велику ялинку, а в коридорах снували служниці з кошиками прикрас і сувоїв тканини.
Слуги метушилися, переносячи великі дерев’яні скрині з ялинковими прикрасами, старими, ще з Відня, деяким із них було не менше десяти років.
На кухнях герцога у всіх маєтках розпочалося масове випікання святкових куличів, які потім передавали в усі села на землях Герцогства Вольфенштайн — це була давня традиція, на яку чекали як дорослі, так і діти.
Пані Штак дозволила мені тимчасово відкласти частину уроків, щоб я могла долучитися до цих приготувань — і я з радістю поринула в нову для себе атмосферу.
Хоча ми були далеко від головного маєтку, герцог залишався власником земель довкола котеджу, і тут також мешкали люди — орендарі, селяни, ремісники. Для них теж готували гостинці, і вся ця турбота надавала святу особливого змісту.
Міс Бакс — кухарка з серцем справжньої господині — з превеликим задоволенням прийняла мою допомогу. Спочатку я чистила та нарізала яблука для штруделів, потім — намагалась збивати яйця для тіста. Це було значно важче, ніж я уявляла: віночок не слухався, рука втомлювалася вже за кілька хвилин. У ті моменти я з неймовірною ностальгією згадувала про електричний міксер… І з ще більшою повагою дивилася на кухарок, які щодня, роками, вправно робили це вручну.
На столах розстеляли лляні скатертини, прикрашені червоним шитвом. Випікалися печива з медом, розкладалися мішечки з горіхами, сушеними яблуками та коржиками. Усе це пакувалось у кошики, перев'язувалось стрічками — і чекало свого часу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майбутнє імперії, Серена Давидова», після закриття браузера.