Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

 Глава 6

Софія сиділа в кріслі, зберігаючи видиму рівновагу, хоча всередині все стискалося від огиди та люті.

Дамір розвалився на дивані, уважно вивчаючи її реакцію. Йому подобалося це. Подобалося бачити, як вона змушена його вислуховувати, як кожне його слово стискає її свободу в міцні кайдани.

— Отже, слухай уважно, Вольська, — його голос був холодним і впевненим. — Мені потрібна повна опіка над Аріною.

Софія злегка звела брову, ніби почуте не викликало в неї жодних емоцій.

— І що ти хочеш від мене?

Дамір нахилився вперед, спершись ліктями на коліна.

— Ти доведеш у суді, що Вікторія неспроможна піклуватися про доньку. Що вона нікчемна матір. 

Його слова прозвучали, наче постріл.

Софія зберігала спокій, але всередині все похололо.

— Ти серйозно?

— А ти як думаєш? — він стиснув губи в самовдоволену посмішку.

— На якій підставі? — її голос залишався рівним.

— Ти адвокат, придумай щось. Причин достатньо, — Дамір знизав плечима. — Вікторія має програти. Це єдине, що мене хвилює.

Він на мить замовк, а потім додав, схиляючи голову набік:

— І починай працювати негайно. Донька зараз з Вікторією, а це неприпустимо для мене. 

Софія стиснула губи.

— А якщо я відмовлюся?

Дамір видихнув і повільно провів пальцями по папці з компроматом, що лежала перед ним.

— Тоді, Вольська, вся твоя "бездоганна репутація" за кілька днів стане посміховиськом.

Він підняв на неї погляд і його очі потемніли.

— Твої клієнти, колеги, судді… Всі дізнаються, ким ти була насправді.

Він спостерігав, як її обличчя залишалося холодним, але в очах щось блиснуло. Лють.

Софія повільно вдихнула і видихнула, перш ніж вимовити:

— Ти граєш у небезпечну гру, Ковнер.

Дамір усміхнувся.

— Це не гра, Вольська. Це бізнес. І ти тепер працюєш на мене. 

Софія сиділа напроти Даміра, схрестивши руки на грудях. Її спокійне обличчя було бездоганною маскою байдужості, яку вона так вміло носила.

Дамір бачив цю байдужість. І вона його дратувала.

— Не дивися на мене так, ніби ти краща за всіх, Вольська, — він повільно провів поглядом по її фігурі, навмисно зупинившись на розв’язаному поясі халата.

Софія не зреагувала.

— Я все ще думаю, що в перервах між роботою ми можемо розважитися по-дорослому, — його голос став нижчим, насиченим глузуванням.

Софія стиснула губи, але в її очах було те саме холодне презирство.

— Ти справді вважаєш, що можеш мене цим принизити? — вона повільно підняла підборіддя, зустрічаючи його погляд.

Дамір посміхнувся.

— О, я просто даю тобі варіанти. Адже колись ти теж на цьому заробляла. Чому б не поєднати приємне з корисним? Хіба бувають колишні проститутки? 

Він розслаблено відкинувся на дивані, ніби насолоджуючись ситуацією.

— Ти ж звикла виконувати забаганки чоловіків за гроші. І тепер будеш виконувати мої.

Софія повільно видихнула.

— Ти мені огидний, Ковнер.

Він засміявся.

— Мені начхати на твої почуття.

Він знав, що грає з вогнем. Але йому подобалося це відчуття. Влада. Контроль. Підкорення. 

Але Дамір ще не знав, що Софія не та жінка, яку можна поставити на коліна.

Софія відвернулася, зробивши кілька кроків до вікна. Вона здавалася спокійною, але всередині її думки вирували, як розбурхане море.

Як діяти далі?

Як вибратися з цієї пастки?

Дамір справді думав, що може поставити її на коліна? Що кілька папірців із її минулим зможуть зламати її принципи?

Він не розумів одного: вона не трималася за репутацію так, як він думав. Те що колись було у її житті зараз немає жодного значення. Вона просто хотіла вижити і не знайшла іншого способу як продати себе. 

Але була інша проблема. 

Він міг нашкодити її клієнтам. Її команді.

Вона знала, як працює брудний шантаж. Одного звинувачення достатньо, щоб перекреслити роки кар’єри. Навіть якщо вона виграє кожну справу, її ім'я назавжди залишиться заплямованим.

Вона стиснула руки в кулаки.

— Отже? — голос Даміра був спокійним, навіть задоволеним.

Він вважав, що вже переміг.

Софія повільно обернулася.

Її обличчя було кам'яним, а голос — холодним:

— Забирайся, Ковнер.

Він підняв брову.

— Вибач, що?

— Забирайся з моєї квартири, — повторила вона, тримаючи його погляд.

Дамір усміхнувся, повільно підвівся з дивана й підійшов до неї майже впритул.

— Я думав, ми домовилися.

— Ні, ти вирішив, що можеш мною керувати, — різко відповіла вона.

Він нахилився ближче, його голос став небезпечним шепотом:

— Вольська, не змушуй мене робити це.

Вона не відступила.

— Зроби. Подивимося, хто виграє цю війну.

В його очах спалахнув гнів, але він швидко опанував себе.

— Ти робиш помилку.

Софія змусила себе усміхнутися.

— Можливо. Але краще зробити помилку, ніж стати твоєю маріонеткою.

Софія стискала кулаки, намагаючись не видати свого розпачу. Її мозок гарячково шукав вихід, але Дамір не давав їй часу.

Він не пішов.

Навпаки — повільно дістав із папки кілька аркушів і, не приховуючи задоволення, розгорнув звіт.

— Давай освіжимо твою пам’ять, Вольська, — його голос був надто спокійним.

Софія нічого не сказала, тільки ще сильніше напружила плечі.

— Отож, — Дамір повів пальцем по тексту, роблячи вигляд, що читає уважно. — "Сімнадцять років. Продала свою цноту клієнту агентства за десять тисяч доларів".

Він підняв голову, вивчаючи її реакцію.

Софія не ворухнулася, не відвела погляду.

Але він бачив, як її пальці стиснули тканину халата.

— "Працювала в шлюбному агентстві, яке насправді надавало ескорт-послуги. Клієнти — виключно впливові чоловіки".