Читати книгу - "Вовк-тотем"

вовчого посліду для них? Якщо вовки, ці дикі м’ясоїди, наділені такими потужними здібностями до травлення й виводять так мало екскрементів, то скільки ж потрібно величезних вовчих зграй, щоб вони виділили достатньо посліду для сигнальних вогнищ? Чень Чжень ще проїхав декілька кіл, але вже не знайшов жодної купки. Він зібрав отару на одному боці схилу й погнав її прямо до каменів на його верхівці.

Під’їхавши до каміння, Чень підняв голову й подивився вгору: найбільша брила була заввишки десь зо два зрости людини, поряд із нею було ще декілька нижчих каменів, які можна було використати як сходинки. У гірському яру він назбирав цілий оберемок сухого хмизу, міцно зв’язав його вудилами й притяг під каміння. Потім, повісивши сумку через плече, він піднявся на кам’яні сходинки й забрався на велику брилу, по верхівці якої розкидав сухий хмиз. Верхівка брили була рівною, як зо два письмових столи за площею, і вся вкрита білим орлиним послідом.

Було близько півдня, вівці вже вмостилися в траві відпочивати. Чень Чжень, стоячи на своїй «сигнальній вежі», почав ретельно оглядати в бінокль околиці, однак не помітив жодного вовка. Його отара віддалилась на п’ять-шість лі від інших, найближча до неї отара була щонайменше за три лі, тож він не боявся, що вівці перемішаються. Тоді Чень спокійно склав хмиз купкою, зверху на яку поклав увесь вовчий послід. Був початок літа, а це — не пожежонебезпечний сезон, адже в степу скрізь була свіжа соковита трава, крім того, він збирався палити вогнище на високий кам’яній брилі, тож нарікань на вогонь і дим тут не повинно було бути, люди здалеку взагалі мали б подумати, що це хтось із чабанів розклав вогонь, щоб приготувати собі обід.

Чень Чжень прийняв остаточне рішення, вийняв із кишені своєї куртки мішечок з овечої шкіри, розміром із кишенькового цитатника,[131] в середині якого містилися дві пластинки для запалювання сірників і більше десятка сірників із червоними голівками. Ці речі неодмінно повинні були мати при собі скотарі, які не палять. Їх використовували і для самооборони, і для розпалення ватри, підігріву їжі, подання сигналу тощо. Чень Чжень розпалив вогонь, і сухий хмиз дуже швидко розгорівся, потріскуючи. Його серце скажено гупало в грудях — адже якщо вовчий послід дійсно дасть густий дим, це буде перше в історії сигнальне вогнище, яке підпалив ханець у самому серці монгольського степу. Можливо, дим від нього зможуть побачити всі люди бригади, а більшість молодих інтелігентів при цьому обов’язково мають згадати саме сигнальний «вовчий дим». Зрештою, при згадці про вовчий дим китайців завжди проймає холодом. «Вовчий дим» в історії китайської культури — це знак особливої мови, він має значення перестороги, жаху, початку війни й іноземного вторгнення. Фраза «вовки йдуть» може налякати і дорослих, і малих китайців, однак «вовчий дим» може налякати всю націю. Чимало китайських імператорських династій на Великій китайській рівнині загинули саме в таких сигнальних димах.

Чень Чжень трохи боявся: якщо йому справді вдасться підпалити сигнальний вогонь, то не відомо, чи молоді інтелігенти не поставлять йому це за політичну провину і не почнуть виказувати йому на всі лади? Недостатньо йому того, що взяв вовка на виховання, ще й вовчий вогонь підпалив — серце такої людини сповнене злих умислів! Чень Чжень підняв ногу, щоб у будь-яку мить затоптати чоботом вогонь і притиснути сигнальний дим. Тут же ж іще й кордон, де напружена військова ситуація, а він раптом наважиться «розігрувати князів» вовчим димом! Чи це не сприймуть як передачу сигналів ворогу? У Ченя на чолі виступив холодний піт.

Однак навіть коли вогонь розгорівся, з вовчим послідом нічого особливого не відбувалося. З сіро-білого він став чорним, з нього майже не було диму й зовсім не було язиків полум’я. Ватра розгоралася дедалі дужче, й нарешті послід загорівся, тоді в ніс ударило вовчим запахом і запахом горілої вовни. Однак із купки вовчого посліду все одно не йшов густий чорний дим, палити вовчий послід було все одно, що палити овечу повсть — дим виходив світло-брунатний, навіть світліший, ніж від купи сухого хмизу. Коли хмиз повністю загорівся й утворив великий вогонь, вовчий послід теж, нарешті, повністю зайнявся разом із хмизом, і утворилося велике полум’я, за яким диму майже не було видно, що вже там говорити про чорний стовп до неба? Навіть і білого стовпа не було. Хіба це і є той тривожний вовчий дим, від якого в людини стигло все всередині? Де ж його схожий на злого духа стовп, що звивається, мов дракон, на вітрі? Це був звичайнісінький дим, що буває від усіх вогнищ, розведених із купи хмизу зі шматками овечої повсті.

Чень Чжень опустив ногу, витер з чола холодний піт, що виступив там від страху, і з полегшенням зітхнув. Така ватра насправді не варта страху, вона нічим не відрізняється від вогнів, що їх чабани розводять узимку, аби погрітися. Він, не відриваючи очей, дивився на купку хмизу з послідом, які яскраво горіли, але очікуваний вовчий дим так і не пішов. Стоячи на височезній брилі, він подивився на схід і побачив, що широкий степ відкриває абсолютно мирну картину: ген там повільно просувається возик, кінський табун все ще стоїть у воді озера, закривши очі й відпочиваючи, жінки, опустивши голови, стрижуть овець, будівельники викопують каміння, і його вогонь не викликав у людей жодної реакції, тільки один з найближчих чабанів нахилився в його бік подивитись. А білі стовпчики диму над юртами вдалині якраз піднімалися рівненько прямо в небо, і виходило так, що його вовчий дим, розведений із справжніх, призначених для того матеріалів, був не вартий навіть такої уваги, яку привертав до себе мирний побутовий дим над монгольськими юртами.

Чень Чжень був дуже розчарований, він подумав, що так званий вовчий дим — це одна тільки назва, яку, очевидно, помилково витлумачили буквально. Щойний експеримент чудово підтвердив його здогади — так званий вовчий дим на сигнальних вежах у давнину ніяк не міг утворюватися внаслідок спалення вовчого