Читати книгу - "Вовк-тотем"

Він розломив один кавалок і помітив, що всередині здебільшого була вовна дзеренів і домашніх овець, і зовсім не було залишків овечих маслаків, натомість трапилися кілька тоненьких зубиків степового щура, а ще кістковий кальцій, схожий на цемент, що склеював вовну. Чень Чжень також розкришив кавалок, щоб ретельно оглянути, що в ньому є, але так і не знайшов там нічого твердого. Виявляється, вовк перетравлює усе, що вкидає собі в живіт, — і м’ясо, і шкіру, і кістки, і м’язи копитних і гризунів, причому перетравлює так, що навіть не залишається решток, а виводить тільки волокна й зуби, які не перетравлюються. Придивившись іще уважніше, він відзначив, що виводяться тільки найбільш цупкі волокна овечої вовни, а тонкі ниточки й пух також перетравлюються! Собачі здібності до травлення навіть у порівняння з цим не йдуть: у собачому посліді завжди залишаються неперетравлені рештки кісток і кукурудзяна січка.

Чим далі дивився Чень Чжень, тим більше дивувався: виявляється, вовки дійсно є чистильниками степу, вони прибирають тут усе падло — худоби, байбаків і дзеренів, зайців та інших гризунів і навіть тіла людей. Від поживних речовин, що потрапляють у вовчу пащу, шлунок і кишки, залишаються, врешті-решт, лише шматочки вовни й зуби — така скупість, що навіть бактеріям нічим після цього поживитися! Тож у тому, що степ тисячами років залишався таким чистим, є велика заслуга вовків.

Повіяв легкий вітерець, і жовті квіти захитали головами. Чень Чжень розтер у пальцях вовчий послід і подумав, що вовна в ньому, після того, як її роз’їла кислота в шлунку вовка й було витиснено все, що можна, в його кишках, уже стала схожа на щойно викопану із землі мумію. Волокна вовни вже втратили будь-яку еластичність і при найменшому доторку розсипалися на порох, ще дрібніший, ніж попіл, що залишається від кісток після кремації, порошинки вислизали крізь пальці й розносилися за вітром степом, прибивалися додолу й ставали частиною землі пасовища, тож навіть ці залишки не були витрачені даром. Таким чином вовчий послід повертав назад степові навіть останні крихти взятого в нього життя.

Чень Чжень занурився на певний час у свої думки. Протягом десятків тисяч років скотарі й мисливці степу, а також степові вовки, коли їхні душі поверталися до Тенґера, ніколи не залишали по собі могил або пам’ятників, тим більше підземних палаців чи усипальниць. Люди й вовки в степу народжувались, жили, воювали й помирали. А степ — яким був, коли вони з’являлися в ньому, таким і залишався, коли вони зникали. Життя степових героїв, які зруйнували кілька десятків країн, великі й укріплені міста й фортеці, у цьому степу було все одно, що пір’їнка. І це завдає багатьох прикрощів нащадкам, які намагаються щось розкопувати в степу. Однак це, легше за пір’їнку, степове життя понад усе поважає природу й Бога, й може бути кращим зразком для нащадків, ніж господарі єгипетських пірамід, Бінмаюна[130] чи Тадж-Махалу. Степовики досягають такої легкості пір’їнки завдяки степовим вовкам і врешті-решт повністю повертаються в природу. Вони не можуть один без одного, тож коли тілесне життя зникає, воно, зрештою, повністю зливається в одне ціле зі степом.

Порошинки продовжували висипатись крізь пальці Ченя, і їх підхоплювало вітром; можливо, серед них були й рештки волосся якогось степовика, адже в степу щомісяця й щосезону бувають обряди поховань просто неба. Чень високо підняв угору обидві руки й, дивлячись на блакитне небо, побажав їхнім душам спокою й щастя у Тенґера.

Отара, мов гребінець із волячого рогу, повільно прочісувала траву й піднімалася по схилу. Чень Чжень вимушений був облишити решту вовчих кавалків, укинув їх у порожню сумку, скочив на коня і помчав уперед до місця, куди прямувала отара.

На верхівці гори, що височіла неподалік, було декілька великих каменів тьмяно-чорного кольору, що здалеку нагадували сигнальні вежі на Великій китайській стіні. Так само й на верхівці дальшої гори. Чень примружив очі, щоб побачити аж туди, і йому здалося, ніби в цьому горбистому степу залишилися рештки якоїсь частини давньої стіни. Він раптом згадав такі класичні вислови, як «розіграти князів через сигнальну вежу» або «вовчі вогні з чотирьох боків». Він раніше звірявся з авторитетними словниками і з’ясував, що сигнальні вогні називалися «вовчими», оскільки раніше підпалювали саме вовчий послід. Однак йому важко було уявити, як із цих кавалків, утворених з волосків вовни тварин, які він щойно розтер на порох, можна було видобути височенний сигнальний вогонь, що сягав до неба, ще й виділяв густий дим. Можливо, все-таки у вовчому посліді містяться ще якісь особливі компоненти? Його серце раптом скажено закалатало від думки про те, а чому б не влаштувати просто зараз такий собі «розіграш» князів, власноруч підпаливши вовчий послід на цих природних «сигнальних вежах»? Чому б не подивитись на власні очі на «вовчий дим», який дві тисячі років лякав китайців? Подивитись, наскільки ж воно насправді страшне, це вогнище. Цікавість Ченя зростала, тож він вирішив назбирати більше вовчого посліду і сьогодні ж улаштувати сигнальне вогнище на тутешніх «сигнальних вежах».

Отара рухалася повільно, Чень Чжень їздив колами туди-сюди перед нею й ретельно шукав. Однак за годину він знайшов тільки чотири купки посліду, тож разом його не набиралося й півсумки.

У Ченя зростали сумніви. Навіть якщо підпалений вовчий послід і дасть густий дим, однак вовк — це не баран, він рухлива дика тварина, тож вовчий послід не може бути таким же концентрованим, як і овечий. Вовчі зграї невловимі, й послід їхній — поодинокий, тож щоб назбирати його достатньо для вогнища, потрібно докласти чималих зусиль. Навіть якби це було місце, де нещодавно вовки проводили великомасштабні лови на дзеренів, навіть там було би важко знайти вовчий послід, а що вже казати про околиці Великої стіни, де й худоби майже немає? До того ж, куди йшли шукати вовчий послід воїни, які вартували на сигнальних вежах тих ділянків стіни, що були розташовані в пустелі? Стіна тягнеться на десять тисяч лі, на ній безліч сигнальних веж, тож скільки це потрібно назбирати